«Те, що всі живі, – диво»

Смірнова Тетяна, 36 років:

18 грудня ми з Андрієм пішли на концерт, приїжджав Харківський театр. І для нас, звичайно, це був подарунок долі, ми не могли це пропустити. Я забрала його з малювання, і ми пішли, а тато і дочка Інна з малюком були вдома. Благо, що вони виявилися подалі від епіцентру вибуху, коли прилетів «Град».

Син Андрій, 9 років:

Коли ми були в клубі з мамою, найстрашніше було за малих, ми хвилювалися. Коли вистрілили, воно могло ж всюди потрапити.

Тетяна:

Близько п’ятої години вечора прилетів «Град» просто в кут нашого будинку. Зруйнувало стіну, два вікна вилетіло, вирвало двері вхідні повністю. Машину зачепило хвилею, гараж, увесь шифер посипався. Собака був за гаражем прив’язаний, але він відчепився того ранку й бігав. Відчував, може... Його вбило чи то осколком, чи то чимось...

Добре, що «Град» зайшов під будинок саме під фундамент. Що він вибухнув там, а не вище. Тому що якби він був вище, він пішов би далі. Чоловік сидів у тій спальні... Тоді вже інші були б наслідки.

Чоловік був у спальні, сусідній із залом. Маленька стінка його захистила, врятувала. Тому що міжкімнатні двері та шпали були вирвані і все це летіло туди, у спальню. А діти були в далекій спальні, дивилися мультики. Далеко були від вибуху.

За день до цього, у неділю, ми сиділи ввечері, грали в доміно на цьому дивані. Так що, якби на день раніше прилетів «Град», то ми б уже не розмовляли з вами.

Син Андрій:

Тато вибіг і сказав бігти в льох. Інна з малим нам сказали, що тато їх укрив килимом. Коли влучило, там усе було в уламках.

Було раніше два крісла, зараз одне. І життя змінилося в усіх. Тепер страшно щодня. Коли починають стріляти, ми зразу в льох біжимо. Стріляють, і може в людей влучають, стріляють, руйнують будинки, селища.

Тетяна:

У залі ми тільки-тільки закінчили ремонт, поклали новий лінолеум, обшивали стіни. Перед цим крили дах. Нові меблі тільки купили... Одне крісло повністю розірвало в ганчірки, нічого від нього не знайшли. А диван – бильця в нього відірвало.

За місяць до цього ми день народження дитині відзначали молодшій, два роки було. А тепер це нежитлове приміщення. Тут дуже холодно й дуже незатишно. Навіть спочатку страшно сюди заходити було. Відчуття небезпеки – не хотілося, і зараз не дуже хочеться.

Дітям місця мало, тому що ми зараз живемо у двох кімнатах, одна прохідна. Там і телевізор, і комп’ютер, купа речей, іграшок... Усе у двох кімнатах тепер. Ми сім років сюди вкладали-вкладали, а тепер усе спочатку, усе з нуля.

Зараз нам дуже важлива допомога Ріната Леонідовича, тому що ми опинилися в скрутному матеріальному становищі. Треба буде відновлювати будинок, треба буде гроші всі збирати на ремонт, на відновлення. Дуже багато втрачено.

Син Андрій:

Мрію, щоб закінчилася війна і був мир, тому що вже не хочеться, щоб стріляли. А можуть ще влучити в наше селище, можуть люди постраждати.

Тетяна:

Те, що всі живі, – чудо. Однозначно. Просто до цього ми зробили ремонт. Я завжди думала, що може влучити в будинок, що може трапитися щось. Усі ми ходимо по лезу ножа. І в мене на шальках терезів або життя, або зал, у якому зробили ремонт, і будинок, який ми дуже любимо всі. І тут, коли пожертвував зал собою, шкода, що його не стало. Але щастя, що діти живі-здорові.