Моя родина – це батьки і син. Ми вісім років жили на лінії розмежування, були постійно у бойовому настрої. У 2014 році на три місяці виїжджали до Дніпра, коли наше місто захопили.

Коли 24 лютого ми прокинулись, не зрозуміли, що почалася війна. Телебачення та радіо не працювали. Але з балкона я побачила, що у нас на подвір'ї стоїть гаубиця, а з іншого балкону ми побачили танк. Коли почали одне одному телефонувати, дізнались що розпочалася війна.

Опівдні 24 лютого нас почали накривати «Градами». Ми у такому шоці перебували, що і словами не описати. А потім спустились у підвал, де прожили півтора місяці. Іноді військові нас випускали назовні, але буквально на 5-10 хвилин.

У підвалі ми харчувалися тими запасами, які у кого були: їли консервацію, готували чай. Розпалювали маленьке багаття. Намагалися виживати. Всі згуртувалися. Світло і опалення у нас вимкнули майже відразу. Холод був страшний.

Через тиждень сказали, що відкриють магазин, куди можна сходити за продуктами. Ми побігли у крамницю, почали скуповуватися, але зайшли військові і попросили негайно звідти вийти, бо мав початися артобстріл. Ми покидали кошики і побігли до своїх підвалів. За декілька хвилин нас накрили «Градами».

Нам ніхто не привозив продукти. Це й зрозуміло, бо те, що відбувалося у місті, було справжнім пеклом. Коли ми вже приїхали у Жовті Води, там було настільки спокійно, що і правда було схоже на рай.

Обстановка була складна, тому ми зрозуміли, що нам якось потрібно виїжджати. Нам це вдалось. Наші друзі жили у Жовтих Водах, тому ми сюди й приїхали. Дякую добрим людям, які нас прийняли. Хто не зустрічався на нашій життєвій дорозі, всі – дуже добрі і чуйні.

Ми виїжджали з однією валізою на чотирьох. Збирали речі о третій ночі, повзаючи по квартирі. Не було світла і нас так бомбили, що ми думали, що будинок зараз просто впаде.

Ми забрали з собою тварин – кролика і кішку – і поїхали. На щастя, у нас була заправлена машина. Якийсь час нас не випускали з міста, уже всі дороги були перекриті і заміновані. Але ми все розуміли і брали на себе відповідальність, що ми маємо виїхати. З переляку не взяли ні документів, ні навіть білизни. Чомусь сподівались і вірили, що ми через місяць повернемось.

У батьків згорів будинок, наш дім теж повністю згорів. У нас нічого не залишилось, ми тепер безхатьки. Тим не менше, ми впевнені у перемозі. Чекаємо деокупації і повернення додому, хоча й повертатися вже нікуди.

Ми жили в українському Сєвєродонецьку і нам було добре. І хоча ми жили на лінії розмежування, наше місто будувалося, робили дороги, бізнес відкривали. І коли почалася війна, росіяни прийши з посилом, що вони нас «асвабаждают». Від кого? Ми досі цього не можемо розуміти, чому Донбас прийшли «асвабаждать». Нас звільнили від наших будинків, від дитинства наших дітей.

Шок був від того, що нас і «Градами» крили, і фосфорними бомбами обсипали. Це знищення народу: дітей, жінок, чоловіків, пенсіонерів. Діти сиділи з нами у підвалі шоковані, вони не розуміли що відбувається.

З роботою дуже важко. Мама хворіє на діабет, інсулінозалежна, батько теж має проблеми зі здоров'ям. Якщо десь буде робота, будемо переїжджати. Хоча Жовті Води нам дуже подобаються.

Депресія у нас не минає, вона затяжна, але ми налаштовані на позитив і чекаємо на перемогу.

Ми сподіваємося, що повернемося у наш рідний Сєвєродонецьк. Внаслідок воєнних дій він зруйнований на 95 відсотків, але ми будемо його відбудовувати.