Мені 49 років. Я з селища Шевченкове Харківської області, яке пів року було в окупації. Працюю вчителькою. 

Вже у перший день війни у нашому селищі з’явилася ворожа військова техніка, лунали вибухи. Першого тижня у магазинах усе розібрали. Ми мали необхідні продукти завдяки городу. Тільки дитяче харчування і підгузки було важко дістати для внучки. Ми годували її молоком. У нас було господарство, тому ми мали молоко і сир. Згодом, дякуючи місцевій владі, з’явилося борошно – ми пекли хліб. 

12 березня я з донькою та внучкою виїхала у Красноград, а чоловік і мої батьки залишилися у Шевченковому. Ми благополучно виїхали. А після нашого від’їзду були потужні вибухи. 

Ми більше року не були вдома. Чоловік поки що не дозволяє повертатися, бо неподалік – Куп’янськ, який безжально бомблять. 

Нас зворушила турбота незнайомих людей. Коли ми приїхали у Красноград, нам на пів року надали безкоштовне житло. Місцеві жителі приносили продукти й одяг.

Окрім доньки, у мене ще є син. Він мешкає у бабусі, бо у цій квартирі, де ми живемо, немає місця. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна і родина об’єдналася. Думаю, що вона має скінчитися до літа. Хочу повернутися додому.