Взимку 2015 року я ледь не втратила свого сина Кирила. Того дня він повертався додому. До хвіртки залишалося кілька метрів, але зайти в неї він не встиг. Почув перший вибух, побіг, його наздогнала ударна хвиля, а потім він біг уже до самого будинку.

Тоді в селищі загинули четверо жителів, кілька десятків були поранені. Кирило теж дістав поранення, і що дитина постраждала, ми зрозуміли не відразу.

Не було ні крові, нічого. Але пішли до лікарні, і там лікар оглянула Кирила, почула хрипи. Виявилося, що осколок пошкодив селезінку, шлунок і застряг у легені.

Зробили дві операції, але осколок із легені вирішили не виймати. Щоб його дістати, довелося б розрізати і грудну клітку, і черевну порожнину.

Тепер Кирилу не можна робити різких рухів – осколок може зміститися й зачепити нерви. Батько Кирила залишився без головного помічника в господарстві, а в нього – друга група інвалідності.

Усі наші гроші йдуть на ліки, а ще Кирилу тепер треба щороку проходити реабілітацію.