Обстріли в нас не припиняються третій рік. Мій чоловік загинув у травні 2017 року. На стіні рідної домівки досі видно сліди крові.
Незадовго до цього ми разом будували плани на майбутнє. Чоловік нещодавно почав розводити бджіл, але мед з власної пасіки так і не скуштував…
Це був удар, шок. Мені важко описати цей стан. Через небезпечну ситуацію швидка не могла доїхати до нас упродовж трьох годин. А те, що чоловік загинув, я зрозуміла відразу, щойно підійшла до нього. Цю ямку під лівою ключицею я на все життя запам'ятаю.
Наша 11-річна онучка Софія щодня згадує про дідуся. Яким він був добрим! Завжди з нею грав у шахи, допомагав, учив. Вони з дідусем велосипед складали по деталях, але зараз на ньому дитина їздити не наважується.
До 2014 року Софія з мамою та братом жила в Донецьку. Вирішили втекти від війни до бабусі та дідуся, а й тут біди не минули. Я дуже боюся за життя доньки та онуків. Дуже страшно, нікому не побажаєш.
Що робити, коли починають тремтіти стіни? Діти вивчили напам'ять. Кажуть, що якщо починають стріляти, треба зібрати документи й іти до підвалу усім разом.
.png "Імена")
