Тамара з чоловіком виїжджали з Гуляйполя поспіхом вночі, бо обстріли були дуже сильні

Вночі почали бомбити. Дуже страшно було. Ми сиділи дома в підвалі, топили там і чай пили. В наших городах стояли танки, солдати їздили по дорозі недалеко. Вдень страшно в туалет вийти, бо як бахнуло – скло повилітало в літній кухні. Я довго не хотіла виїжджати, бо в мене не було тут ні рідні, нікого. 

Ми виїхали з Гуляйполя 8 квітня під кулями. Нас дуже бомбили. Що встигли, те схопили,  бо вночі збиралися без світла. Там немає ні світла, ні води, ні газу, немає нічого. Ми під пулями зібралися і поїхали. В Запоріжжі живемо, наймаємо квартиру. Через місяць приїхали знову, забрали посуд, постіль, ковдру, подушки.

Важко. Пенсія в мене 1000 грн, у чоловіка - 1950. Хіба можна за ці гроші прожити? В магазин вийшла щось купила – і 200-300 гривень немає. На даний момент у мене залишилось чотири картошини і два огірочки, трішки капусти. А мені треба їсти варити і надалі. На початку було простіше, а зараз дуже тяжко, ніде гуманітарку не дають. 

Дочка живе в Одесі, син - з нами. Чоловік – інвалід третьої групи. На даний момент його дочка забрала. У нього защемлений нерв, він не може ходити ногами. Робив МРТ – все дуже погано. Я не знаю, як бути далі, дуже тяжко. 

Гуманітарну допомогу нам ніде не дають, Гуляйполе відмовляє. Чоловікові приписали уколи і таблетки, а за що лікувати - я не знаю. 

Підтримуємо одне одного, як можемо. Дуже часто ввечері й тут бахкали, ракети пускали - страшно було. Хтось грюкне дверима - в мене серце починає боліти. Людська доброта кругом є. Тут нам чоловік дав покористуватися своєю пральною машинкою.

Коли війна закінчиться, мрію повернутися в Гуляйполе. Туди зараз везуть гуманітарну допомогу людям, що там залишились, але там ні світла, ні води, ні газу немає. Чим зимою топити, як жити? Мені страшно. Зараз ще терпимо, а як почнуться холоди, то буде всім тяжко.

Мені хочеться дуже додому. У мене там і рози, і садок, і смородина. Я оставила там собаку, двох котів. Коли ми приїжджали, котів не було, собака сам. Я йому привезла поїсти, понасипала. А взяти його з собою не можна, бо він великий – куди? Дай Бог, щоб швидше закінчилася війна, і повернутися додому.