Соболев Олександр, 6 клас
ЗЗСО "Прибузький ліцей" Галицинівської сільської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Соболева Надія Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна… Слово має всього 6 літер. Але який глибокий зміст. Страх. Розпач. Біль. Ненависть. Сльози. Руйнування. Кров. Смерть. Втрата. Розлука. Усвідомлення. Боротьба. Волонтерство. Молитва. Зрештою, це- розуміння того, якою ціною дається перемога і цінність кожного моменту життя.

Саме в цих словах моя історія.

Ще 23 лютого я йшов до школи і розповідав однокласникам, що у мене народився брат і як багато я допомагаю мамі й тату. 24 лютого моя родина прокинулась від телефонного дзвінка дідуся з повідомленням, що почалась війна.

Батьки цілий день дивились новини, щомиті оновлювали фейбук і телеграм аби нічого не пропустити. Я не розумів, що діється й просто радів, що не пішов до школи. Ввечері цього дня десь далеко було чути звуки схожі на грім. Але яка гроза в лютому? Мама з татом метушливо бігали по хаті й збирали речі: документи, теплі ковдри… Потім ми пішли до школи, бо саме там було укриття. Це була моя перша ніч у сховищі. Людей було небагато. Все сприймалось просто як гра. Десь от-от мав з’явитись супермен і сказати, що все добре. Вранці ми повернулись додому. На вулиці і в повітрі стояла дивна тиша. Ми пішли бабусі й дідуся, щоб вся родина була разом. За селом їздили ворожі танки, але й тоді не вірилось, що це щось серйозне.

Одного дня по вулиці проїхала москальська БТР, я побачив її у вікно. Вони просто проїхали. Пізніше я краєм вуха чув, що за селом був бій і це просто один уцілів й заблукав. Батьки перешіптувались між собою, намагались відволікти мене від новин мене й приділити увагу. 12 березня звуки грому стало чути дуже близько. А ще незрозумілий свист. Ми знов у сховищі. Як тут багато людей! Тісно, душно, страшно, немає світла й тепла.

Чомусь земля двигтить. Мене знудило. Але ж я сильний! Я не плачу і нічого не їм. Я мушу допомогти мамі й переживаю за молодшого брата. Аж ось хтось крикнув: «Евакуація!!!» я не знав, що це за слово. Ми вийшли зі сховища. Зі швидкістю світла сіли в автомобіль. Мама казала, щоб я не дивився на школу й вулицю по якій ми їхали. Звідкись було багато скла й ям на дорозі. На в’їзді в село згорений «Камаз». Запах диму, вогнище…

Ми приїхали до сусіднього села. Поселились у родичів. До нас прийшла якась тьотя й принесла речі. «Для чого? У мене ж дома все є…!» Через тиждень ми виїхали звідти. Були в місті. 29 березня – мій день народження, мама дивом десь купила торт. Вранці був дивний свист і знов гроза… Цього дня було зруйновано обласну адміністрацію… Знов «евакуація». Моя родина виїхала на Тернопільщину. Знов люди несуть нам речі, картоплю, співчувають.

І я кажу: «Мамо й тату, а давайте і ми , коли повернемось додому , будемо всім допомагати». Я думав, що то просто подорож, яка чомусь затягнулась…У мене немає друзів. «Навіщо? Я ж скоро поїду додому!»

11 листопада 2022 року родина раділа звільненню Херсону, бо це означало, що мій дім теж вільний. Але спочатку треба там навести порядок. Тато поїхав на Миколаївщину, а ми лишились. 13 лютого його не стало.

Тепер я в родині за старшого. Ми повернулись до Миколаєва. Я поїхав до пораненого села. Розбита церква, зруйнована школа, будинки без вікон й дверей, побиті дахи, зграї блукаючих собак. Таку картина відкрилась перед моїми очима. Моє житло пошкоджене, але ж я – учень НУШ, значить у мене має бути все новим: школа, село! І я свято в це вірю і дякую ЗСУ за можливість зустрічати ранок, здобувати освіту, втілювати свої мрії і плани в життя. Бо я – майбутнє України!