Євгенія, учениця, 10 класу, Василівка

Війна. Моя історія

До двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року, що таке війна я знала з підручників та розповідей прадідуся та прабабусі. Сама я з маленького, мальовничого містечка із Запорізької області, яке зараз нажаль, ще окуповане. Тому слова війна, окупація, обстріли я зрозуміла з перших днів війни.

Після того, як на територію нашого міста зайшли війська окупанта, життя ніби зупинилось. Спочатку обстріли, потім погрози, обшуки. Це ніби страшний сон, але на жаль це плачевна дійсність сьогодення.

Саме найстрашніше для мене це усвідомлення того, що потрібно покинути рідну домівку, тому що моя сім`я не прийняла життя в окупації. Я з жахом згадую наш виїзд на територію підконтрольну Україні, але нам це вдалося і зараз ми перебуваємо у відносній безпеці.

Зараз ніби все налагодилося: я навчаюсь, батьки працюють, але найбільше я чекаю нашу перемогу. Хочеться, щоб закінчилися ці безкінечні тривоги, обстріли, та жити повноціним життям. Я вірю, що скоро буде наша перемога в цій клятій війні і настане мирне життя.

Моє бажання, щоб скоріше звільнили моє містечко, бо там залишилась моя домівка, мої рідні. Зараз, нажаль у моєму містечку є руйнування, але після деокупації, я вірю що його швидко відбудують. Для кожної людини існує маленька Батьківщина - рідні містечка, а особливо ті, які зараз в окупації. Це, як велика рана для нашої України.

Сьогодні кожен громадянин працює на перемогу своєї країни, на своєму фронті виконуючи свою роботу, наближаючи перемогу. Найбільш важко це нашим захисникам, які зараз боронять Україну. Мій батько теж військовослужбовець, тому я знаю, яка це тяжка робота.

Війна нас згуртувала в боротьбі за незалежність держави. Настане перемога та маленькі і великі местечка відбудують. Зараз багато країн світу підтримують нас, та допомагають. А найголовніше - це те, щоб зло яке прийшло на територію нашої країни зникло, та настав Мир.

P.S. Слава Україні! Героям Слава!