Я живу не в місті, а в селищі. Переходжу до шостого класу. У мене велика сім'я: тато, мама й дві сестрички. Мої улюблені уроки – це, напевно, або малювання, або фізкультура.
2014 року ми дивилися телевізор, потім чуємо: почали стріляти. Начебто не сильно, думали, навчання йдуть. Але потім почало дедалі ближче й ближче, почали вити сирени. Мама відразу зателефонувала татові: «Що там сталося?». Тато кричав: «Беріть речі, біжіть у підвал!»
Ми побігли, дуже хвилювалися за тата, тато був у цей час на роботі, у місті. Ми дуже хвилювалися за нього.
Бабуся залишилася в будинку, вона ледве ходить уже, старенька. Приблизно три-чотири години ми сиділи в підвалі. Там хто плакав сильно, хто сидів просто тихо, хто читав. Нам зруйнували багатоповерхівку й багато магазинів, будинків.
Війна – це дуже страшно. Люди всі сидять по домівках або в підвалах, у льохах. Ніхто не зв'язується ніяк, не гуляють. Це дуже страшно.
Я мрію, щоб у нас у країні був мир.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
