Покой Катерина, 10 клас, Обласний коледж «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка» Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бірюкова Світлана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Як зараз, пам'ятаю події ранку двадцять четвертого лютого 2024 року. Напевно, кожен українець пам'ятає цей день і те, як почався його шлях війни саме від повномасштабного вторгнення. Комусь довелося виїхати з рідного міста через окупацію, комусь довелося покинути домівку, аби бути в безпеці, а хтось пішов захищати нашу Батьківщину. Мій ранок у день повномасштабного вторгнення почався так: прокинувшись, я почула розмову батьків про те, що над заводом нашого міста літали літаки. У мене був шок, нерозуміння того, що відбувалося, і думки про те, до чого це все може призвести та на який час розгорнуться ці події.

У мережі одне за одним почали з'являтися відео про вибухи та прильоти в різних містах України. Тривога, пригнічений стан лиш наростали з кожною годиною, а думки наче з'їдали зсередини.

Незважаючи на це, у нас були онлайн-уроки, на яких, якщо чесно, було складно сидіти. У той день було дуже страшно, але це надихнуло мене написати вірш:

Ну ось і почалась війна...

Сірими стали вулиці, міста.

І люди сірі,

задумливі у них обличчя.

Усі стривожені,

всі в паніці так, як ніколи.

Та ворог цього тільки й чекав,

йому це тільки і потрібно.

Та не здамося ми,

ми будем сильні.

Батьківщину ми будем боронити,

відстоювати, захищати.

Страшна подія сталася 27 червня 2022 року, це був ракетний обстріл торгівельного центру "Амстор" - наймасштабніший на Полтавщині за кількістю жертв від початку повномасштабної війни, тоді загинуло 22 людини й більше сотні отримали поранення. Також восени того року в с. Чечелево ракета пошкодила житлові будинки, що завдало неабияких збитків і 3 людини отримали контузію. До цього часу бувають гарячі ночі, протягом яких лунає тривога та попередження про підвищену небезпеку. Уранці після однієї такої ночі ворожа ракета впала у воду неподалік мосту, що з'єднує правий і лівий берег нашого міста, - очевидно, що цілилися саме в нього.

Також ночами часто чути звуки вибухів, іноді прямо над моїм будинком кружляють БпЛА, насторожуючи та лякаючи своїм гудінням.

У травні цього року і мій тато опинився в лавах ЗСУ. Він пішов у ТЦК в нашому місті, аби оновити там свої дані, і так вийшло, що він звідти більше не вийшов, а майже одразу поїхав з міста. Я погано пам'ятаю свою першу реакцію на це, адже, як тільки я зрозуміла, що відбулося, у мене стався неконтрольований приступ паніки та істерики, тривало це з годину. Потім дуже боліла голова й почалася стадія заперечення та недовіри до того, що я почула. З тих пір моє життя й життя нашої родини дуже змінилося, з однієї сторони, ми наче розділилися, а з іншої - ці події згуртували нас.

Тата немає вдома вже майже 5 місяців, ми дуже скучили за ним, нам його не вистачає, призвичаїтися до такого життя було важко, але з часом це вийшло.

Звикнути можна до всього, навіть до жахливих умов життя, до постійного стресу та напруги, відчуття постійної тривоги, але війна водночас показує нам, що жити можливо й потрібно в будь-яких умовах.