Мені 39 років. Я проживав у селі Московський Бобрик. Це Сумська область. У мене дві доньки і синочок.
Спочатку у нас вибухи були, а потім – сотні одиниць техніки. Я живу за триста метрів від дороги. І ми все бачили: і танки, і піхоту. Танки їздили по селу й стріляли в різні сторони. Нам зателефонувала директор школи, сказала, що війна почалася.
Я переживав за сім’ю. У мене син маленький і дві доньки неповнолітні. Коли росіяни ходили по домівках, звісно, було страшно.
Ми були в окупації, але недовго. Була надана інформація про їхню техніку, було вжито заходів. Росіяни пішли на Суми. Побули в нас чотири дні, обікрали магазини, шкільний автобус вкрали. Ми в погребі ночували. «Гради» били - то ми дітей у погріб відразу ховали. Вони плакали, боялися.
Я служив в армії, був підготовлений. Проводив бесіди з дітьми: розповів, що потрібно робити. Буквально шість днів тому пішов працювати. А до цього не було роботи.
У мене таке відчуття, що це все може не на один рік розтягнутися. Надіюся, що після війни все буде добре: стабільна робота, гарна заробітна плата, у дітей – світле майбутнє. Надіємося на краще: що після перемоги військові прийдуть до влади і наведуть порядок, приберуть олігархів. Хотілося б такого. А там – життя покаже.
