Долгих Дар'я, учениця 9 класу, Білозерська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №15, м.Білозерське

Есе «День, коли для мене почалася війна»

Уявіть, що раптом вас перемістили в нове, абсолютно незнайоме місце, при чому це відбулося без вашої згоди і без попередньої підготовки до якихось змін. Що ви відчуваєте при цьому? Так трапилося з моєю родиною.

16 червня 2014 року, взявши найнеобхідніші речі, ми були вимушені поїхати, тікаючи від вибухів та снарядів. Серце охоплювали страх, відчай, розпач, здавалося наче всі ці жахливі події то лише сон, або уривок з якогось воєнного кінофільму та ні, дедалі всі з нас почали усвідомлювати, що відбувається, і тільки зрозумівши всю реальність справжньої жорстокості війни,  ми зрозуміли, що головне – життя, нехай лишається все, та тільки залишиться життя. Та ми негайно прийняли рішення покинути рідну домівку та шукати безпечне місце.

Перші два місяці моя сім’я жила у селищі під Маріуполем, там я вперше побачила танк, багато танків.

На той момент я дуже хотіла повернутися у своє рідне місто та врешті решт, коли прийшло усвідомлення, що це все на довго, наша родина переїхала у невеличке гірниче містечко, що зветься Білозерське. Потрапивши у незнайомий для нас край, уявіть собі, нікого не знаючи, ми починали життя з чистого аркуша, намагаючись забути ті страшні вибухи, від яких закладало вуха. Раніше ми не могли навіть подумати, що наша родина вимушена буде ховатися від вибухів та ще страшніше боятися за життя будь-кого з нас.

Зараз наше життя ми поділяємо на час «до війни», та мріємо про час «після війни». До початку воєнних подій у моєї сім’ї була затишна квартира, батьки працювали на престижній роботі, всі ми планували своє майбутнє, але в наші плани не входила війна. Все це було в минулому мирному житті, де все було звично, та перш за все була впевненість у завтрашньому дні, дні без стрілянини та вічних воєнних переговорів. Здавалося, так буде завжди…

Але наші плани на щасливе та спокійне майбутнє зруйнувала війна, життя перевернулося з ніг до голови. Все, що було досягнуто протягом багатьох років, пішло в нікуди. З людей «середнього класу» ми різко, самі того не помітивши, перетворилися на бомжів. Там залишилося все: родичі, затишок, безпечність, побутові речі, коштовності, дитячі іграшки та сімейні альбоми, які вечорами переглядали в дружньому сімейному колі. «Там лишилося наше життя».

Нам довелося будувати все заново, починаючи все з нуля, звикаю до незнайомого міста, сирої і позбавленої будь-яких побутових зручностей квартири і, звичайно ж, новим людям, які за спиною називають тебе образливим словом «біженці». З роботою в новому місті було проблематично навіть місцевому населенню, не говорячи вже про нас, переселенців. Відвідавши державні служби та борючись за право на нормальне життя з чиновниками та службовцями, побігавши по інстанціям, мої батьки разом із іншими переселенцями утворили штат переселенців, яким протягом 2015 року надавали допомогу як переміщеним особам.

Пройшло багато часу, життя налагодилось, сьогодні мої батьки мають стабільну роботу у компанії ДТЕК , ми з молодшою сестричкою вже знайшли  постійних друзів та свої захоплення. Вибудовуючи вже протягом семи років зруйнований фундамент життя, нашій родині вдалося віднайти спокій та умиротворення, але нас ніколи не покинуть ті відчуття, що прийшлося пережити в той момент, коли починалася війна.