Ольга виїхала з окупації через два місяці, а в її селі до цих пір бешкетують окупанти 

Я працювала в сільській раді. Війна на мене вдома застала, в селі. Ми там провели два місяці з меншим сином. Росіян наїхало до нас у село дуже багато. Я побула два місяці в окупації. Рашисти приходили, обшуки робили: лазили по шафах, на горище і в погреб. Що вони шукали, я не знаю. Документи наші перевіряли.

Староста у нас дуже хороша була: вона їздила в Токмак сама своїм транспортом, привозила муку, макарони і крупи. За свої кошти набирала, а ми потім у неї купували. Вода у нас була, світло і газ були на той момент. Іще деяку гуманітарку староста отримувала і дуже нужденним видавала, діткам малим, престарілим, але це дуже зрідка було. Вона літнім людям возила молоко і сир, щоб люди не страждали від голоду.

Нашу старосту окупанти забрали, її немає до сих пір. Ніхто не знає, де вона. З 7 червня нічого про неї не чути. Староста наша дуже старалась. Уже я виїхала, і після того ми з нею спілкувалися. 

Тоді можна було виїхати своєю машиною. Дуже боялися, бо машина була не зареєстрована на синові, а казали, що машини забирають. З Мелітополя йшла колона: вивозили тоді біля Тарасівки, повертали на Вербове. Ми приєдналися до цієї колони і виїхали.

Нас зупиняли, звичайно, питали. У сина був ножик невеликий - на одному з блокпостів його забрали. Сказали: холодна зброя. Ще сухий дезодорант як побачив молодий якийсь, і каже: «Можна, я візьму собі?» Син каже: «Можна». А що ми скажемо? Вони з автоматами.

З нашого села їхали хлопчик і жінка. Дуже хвилювалися за хлопчика, бо в нього синдром Дауна, він трішки нерозвинений, проте добре співав Гімн України і «Калину». Як розходився співати, я кажу: «Ти хоч зупинись, поки ми виїдемо, бо хтозна, що в них в головах». 

Скрізь їдеш - на узбіччі міни лежать. Дивишся: там машина підірвана, там - мотоцикл. Дуже страшно було. А зараз ще страшніше. 

Зараз ми в Запоріжжі, тут був мій старший син. Ми думали, що поїхали на місяць-два, а тепер - не знаю, що сказати. Надіємося, що на літо ми будемо вдома. Там тьотя моя залишилася, там зараз немає ні світла, ні газу, ні води. Там дуже страшно і дуже обстрілюють село. Вже ні школи в нас немає, ні сільської ради, Будинок культури розбомбили, села в нас вже не залишається. 

Я дуже боюся, тому що в будинку моєму окупанти живуть . Надіялася, що повернуся додому. Там все заміновано, страшно. Страшно залишитися бомжом із сумочкою в руках: все залишилося там. Вони все вивезли, там нічого немає, треба все наживати по новій. Ми допомагаємо сітки в'язати, збираємо банки на свічки, стараємося і гроші перекидати - хочемо, щоб наші хлопці перемогли.