Я переганяв службові авто. Коли останнє авто вигнав на підконтрольну Україні територію, закрили кордон, і я не міг потрапити додому. Десь півтора року був без сім’ї. І зараз я без них, бо вони поїхали за кордон три дні назад.

Росіяни окупували нашу територію спочатку не дуже, а потім - все більше і більше. Вони почали людей ущемляти в усьому.

Ліків було не дістати, по медицині зовсім нічого не було. Без їхнього паспорту взагалі не можна в лікарню попасти. Почали нав'язувати свої паспорти, але моя сім'я їх не взяла, так і поїхала.

На окуповану територію зовсім нічого неможливо було передати, а там нічого не працювало. Росіяни перекрили кордони. Я набрав ліків і всього, бо мати і теща хворі, і я сподівався, що попаду на ту територію. Але не зміг попасти - так я з тими ліками і ношусь. 

Рашисти нас за людей не вважають. Вони наші паспорти рвали, спілкуються з нами, як з третім сортом. Вони спочатку стріляли по правобережжю, а потім і по нам. На жаль, є такі люди, які їх чекали. 

Моя дружина знайшла волонтерів, які допомогли й з дітьми. Я хоч спокійний, що вони в безпеці, а так - кожен день обстріли. У мене будинок зруйнований трохи.

Я приїхав на Одещину до племінників. Мрію, щоб процвітала наша Україна.