Катерина виїхала з Луганщини, коли обстріли посилились. Батько з братом приїхали до неї пізніше

Ми вісім років жили майже на передовій – за нами вже була окупована територія з 2014 року. У нас завжди стріляли. Вдома я була сама, коли все почалося о п’ятій ранку. Прокинулася від вибухів, і мої перші думки були: «Зараз перестріляють - і все буде, як завжди». А як почали вилітати вікна у сусідів, я зрозуміла: це не просто так, щось буде. Почала збиратися. 

В моєму будинку, на жаль, підвалу не було. Бомбосховищ не було, були тільки підвали під багатоповерхівками. Я збиралася йти в сусідній будинок - мені самій страшно було. Я зайшла до сусідки запитати, чи буде вона йти, але тут був гучний приліт в сусідній дім, і я вирішила, що буду сидіти у ванній кімнаті. Сіла там і сиділа, мене майже через п’ять годин зміг забрати мій тато. З речей я могла з собою забрати тільки документи. Я їхала з маленьким рюкзачком і в чому була. 

Батько жив у сусідньому селі. Дорога, якою ми виїжджали, прострілювалася. Це була зима, посадки всі були голі - вона була, як на долоні. 

Знайомий мене забрав у підвал, а там люди мені почали кричати: «Навіщо ти визвала батька, ти йому смерті хочеш?! Зараз в машину поцілять і його вб'ють». 

Це мене дуже нагнітало, тому що я дуже хвилювалася. Але, слава Богу, він добрався. Були моменти, коли 10-15 хвилин була тиша - можливо, вони перезаряджалися - в ці хвилини ми змогли вирватися звідтіля. 

Від батька я поїхала на евакуаційному автобусі. Батько залишився, він виїжджати відмовився. З батьком залишався мій старший брат. У Золотому було ще більш-менш нормально, прильотів не було, люди думали, що бойові дії далі не підуть. 

Я була 29 лютого в Дніпропетровській області, а батько і брат виїхали в квітні. В мене тут з'явилися випадкові знайомі. Якби було мирно, то ми б не знали один одного. Я тут залишилася, знайшла будинок. Слава Богу, люди не беруть кошти за будинок, ми платимо тільки за світло. Вже трішки обжилися. 

Я працювала викладачем в професійному училищі, наразі працюю онлайн. Але нам дуже сильно зрізали ставки, я зараз сиджу на мінімальній заробітній платі. Уходити не хочу, бо це моя професія. Тут я не можу знайти по професії собі роботу. 

На мою думку, війна може закінчитися, якщо влада почне думати про народ, а не про себе. Бачу майбутнє, як мінімум, під мирним небом, щоб не гинули люди, щоб держава квітнула. Щоб люди могли заробляти нормальні кошти, а не виживати. Жити і не думати, чи завтра буде за що купити вугілля або хліба.