Марта Тихонович, Фі-11, Галицький фаховий коледж імені В'ячеслава Чорновола

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безкоровайна Марія Любомирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ми завжди чули про війну з новин або читали в історичних книгах. Але для всіх українців - це стало не рядком у заголовку, а реальністю. Війна приходить несподівано і тоді життя ділиться на до і після. Вона безжально ламає долі, руйнує міста і змушує людей дорослішати за ніч!

В цей період українці переживають різні болючі емоції: страх, біль, тугу, гнів, розпач, безсилля, тривогу, скорботу. Всі ці люди мають трагічні історії і одну з таких історій я розкажу. Це розповідь моїх знайомих, коли я про неї слухаю, думаю, розказую на очах виступають сльози.

Все почалося з цієї самої дати 24 лютого 2022 року. У місті Маріуполь жила тепер мені знайома сім’я. Коли місто почали покривати страшні обстріли всі почали спускатися у підвали своїх будинків. Як пам’ятає тітка Наталя востаннє вони вийшли із своєї оселі 3 березня і уже не було можливості повернутися. Згадує, як шукали надійне укриття, оскільки в той час панувала руїна, чимало будинків було зруйновано. Забравши все найдорожче, вони вирушили до іншого району, де натрапили на справжнє укриття. У тому місці перебувало багато людей, які трохи обжилися, організували місце для готування їжі. У ті дні всі згуртувалися: хтось виходив на розвідку. Те що вони бачили лякало: люди лежали вбитими просто на вулиці, серед уламків, вітрини магазинів були розтрощені. Таким чином можна було дістати бодай щось їстівне – шматки хліба, консерви, макарони та крупи, залишки колишнього життя.

Після тривалого перебування вирішили, що мають вибиратися з цього пекла. Для мене цей момент здавався кадром із фантастичного фільму. Коли вони знайшли відкриту машину з ключами, де була записка від власника, в якій було написано “Я маю кілька авто і в кожному залишаю ключі”. Таким чином ця сім’я здобула шанс виїхати. Поміняли золото на пальне, почистили телефони, попереду – фільтраційний пост. Проїжджаючи бачили страшні картини, багато людей та машин розстріляні на узбіччі. Прибувши туди усвідомили, що наступний крок може бути вирішальним. Тітка Наталя згадувала, як чоловіка відвели в невідомому напрямку, тоді кожна година очікування переповнювала пекельним болем та страхом, що його уже немає в живих. Але настав щасливий ранок, після довгої ночі з дітьми, згадує як чоловік сів у машину і вирушили по напрямку, який їм вказали, оскільки більшість шляхів були зруйновані. І ось нарешті вони прибули до наших, де чоловіку,  у якого було багато синців і рваних ран, відразу надали першу медичну допомогу та посадили у евакуаційний потяг. Коли сіли у потяг, який рухається на Львів, тітка зустрілася поглядом з чоловіком і в їхніх головах крутилася одна думка: що далі?

Але світ не без добрих людей. Компанія, в якій працювала тітка Наталя, знайшла їм житло у Тернополі, допомогли влаштуватися, надали продукти і речі.

У найважчі моменти українці показують справжню силу – фізичну і духовну. Нас об’єднує не тільки спільна мова чи земля, а бажання допомоги один одному, навіть незнайомцям. Там, де інші здаються – ми тримаємося разом. Саме в єдності – наша незламність! Війна – це не тільки битва на фронті, це тиша в якій чутно плач дитини в підвалі, повідомлення яких так і не дочекалися. Це – втрати і страх і надія водночас!