Варик Оксана Борисівна, учителька української мови та літератури Кам’янець-Подільського міського ліцею

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

12 травня 2023 року. У цей день я востаннє чула голос свого чоловіка… 12:30. У цей час ми востаннє спілкувалися, не підозрюючи, що це стане наша остання розмова перед довгим і болючим періодом невідомості, глибокої, неосяжної, незбагненної… Два роки. Між нами два роки розлуки, тиші й кохання. Такого кохання, яке розриває на шмаття душу або ж зігріває у найхолодніші дні…

Два роки тому мій чоловік зник безвісти, відважно захищаючи Україну, родину, мене. Разом ми не набулися, бо 11 місяців спільного життя – то зовсім мало. У нас, як і в інших молодих сімей, було стільки планів, стільки мрій, стільки енергії й оптимізму! Війна відібрала наше щастя бути разом, бути поруч і взагалі бути…

Я розчинилася в допомозі людям. Почала активно волонтерити: з друзями надсилати посилки зі смаколиками та необхідними речами Захисникам, виготовляти для Них сухі супи, готувати домашню їжу пораненим Воїнам, які перебувають на лікуванні в нашому місті, зі своїми учнями виготовляти енергетичні горішкові пакетики, але найголовніше – так я почала допомагати сама собі… Допомагаючи іншим, рятувала, наповнювала, зцілювала себе. Почала зароджуватись іскра радості, яка розгоралася й зігрівала зсередини. Відчула, що роблю прості, але водночас дуже необхідні справи, які мають значення. Навколо з’явилося багато щирих людей, які огортали теплом свого добра, свого милосердя, турботою і ніжністю. А мені цього так не вистачало… Відчула, як дарую своє добро іншим, а воно повертається, але більшою мірою… Як я раділа подарункам від Захисників: подякам, грамотам, прапорам з їхніми підписами! Певно, це мої найбільші життєві нагороди, великі скарби… Але, надіюся, що найбільша моя нагорода ще попереду. І це повернення мого чоловіка… До мене… У мої обійми…

До розлуки ми мали романтичну домовленість: перед сном дивилися на небо. І вірили, що безмежне небо єднає наші погляди, наші серця, хоч я в Кам’янці-Подільському, а моя душа – у Куп’янську…

Я не знаю, де зараз моя душа… Але з вірою щовечора дивлюся в холодне безкрає небо…