Рибак Наталія Миколаївна, вчителька англійської мови, Берізкобершадська філія Джулинського ліцею Джулинської сільської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожна людина, яка приходить у цей світ, має певну місію, яку вона повинна виконати впродовж життя. Інколи здається, що ми в праві щось змінити чи вплинути на свою долю, але, як виявляється, - ні.

У той день, як народився ти, мій сину, мій первістку, ішов дощ - дощ пронизливий, осінній, із поривами вітру, лише скупе сонечко подекуди проглядало крізь сірі хмари. Але я так довго чекала твоєї появи, що ти став найкращим дарунком мого життя – бажаним, любимим, очікуваним.

Ріс, як і всі хлопчаки у дворі: допитливим, спортивним та кмітливим. Усе, здавалося, встигав, та і особливих проблем із тобою не виникало. Хіба інколи дошкуляла простуда чи розбите колінце. З появою братика ти став ще більш відповідальним. Проблем із вибором професії також не було: спортивний, рослий, врівноважений - однозначно у військове.

Пригадую  моменти із твого навчання, як за найменшу провину доводилося стояти з тобою на гауптвахті: ти там, а я вдома, подумки із тобою. Важко, але то було лише початком. Ще більше змужнівши за роки навчання, по закінченні одразу ж приступив до роботи. Військово-морський флот кликав у море.

І все б нічого - вже й дівчина чекала на пропозицію, якби ж не зловісна дата - 24.02.2022.

Ще за кілька днів до того відчувала неспокій. Ти щось знав, але прямо не говорив. І тоді, за одну мить, потрібно було знищити усі документи, привести транспорт і підлеглих у повну бойову готовність. Це я зараз можу про це говорити. А тоді?..

Довгі дні змінювалися ще довшими ночами. Я жила лише очікуванням. Дзвінок від тебе був як життєдайна сила.

Говорити - не можна, мовчати - несила. Аж поки одного дня зв'язок з тобою не перервався. Ні сну, ні спокою. І лише одне слово – «Азовсталь» -  вселяло страх. Я знала, що ти був там.

Але я не володіла відомостями, що з тобою трапилось. Зв'язок обірвався - від слова «зовсім». Кожен мій день розпочинався і закінчувався переглядом новин. Ми переглядали усі сайти в надії почути якусь інформацію про тебе – що трапилось з тобою, можливо, побачити твоє фото. Надіялися побачити тебе в живих. Або… Уже не було сил терпіти і жити у цій невідомості. День за днем, тиждень за тижнем… Пройшло більше місяця, а ніби рік.

Нарешті – дуже очікуваний дзвіночок від тебе, сину. Полон... Боже, живий! Як я молилася, вірила і чекала! Разом, у купочці з усією сім’єю, тішили себе надією, приймали переселенців на постій, волонтерили - щоб хоч якось втамувати біль, який в’ївся і в тіло, і в душу.

Здавалося, сил не вистачить… Але ж тобі було важче у тисячу разів. Це й рятувало, сину. Лише згодом, після твого визволення, я дізнаюся про муки, які довелося тобі пережити. Можливо, навіть не про всі, щоб не травмувати нас. Як ти виміняв хлібчик, який віддавав протягом всього місяця, лише на один телефонний дзвінок: «Мамо, я живий».

А скільки таких матерів, як я, об’єдналися у групи, ділилися вісточками, підтримували одна одну й чекали…

Скільки порогів чиновників довелося оббити, щоб посприяли вашому звільненню. Пишу, а сльози – рікою...

А скільки так і не дочекалися на визволення? А скільки ще продовжують терпіти нелюдські муки... Я так і не вийшла з цієї групи. Я продовжую підтримувати матерів військовополонених. Чи то щира материнська молитва, чи віра в Бога - допомагали чекати?

 А скільки шепоту поза спиною: «Звідти не повертаються..»

 А я, сину… Я ж народила тебе для життя.

Змінилися стереотипи - цілком і повністю, змінилося ставлення до життя та людей. І той день, день твого повернення, був найщасливішим у моєму житті. Я чекала зустрічі з тобою більше, ніж чекала твого народження. Ти вистояв - моєму щастю не було меж.

Потім ще буде реабілітація в госпіталі. Та найкращою вона була вдома, де на тебе так усі чекали: дідусь, бабуся, я із татком, брат та твоя кохана, яка, як і я, вірила в твоє повернення до останнього.

Ще будуть розмови про пекло на землі, безсонні ночі з кошмарами і знов - служба. Ти ж офіцер. Але після дощику виходить сонечко. І сьогодні цим сонечком є наш маленький онучок - наша потіха, і безмежна любов, продовження роду.

Залишилося лише дочекатися миру. Так хочеться миру на всій землі, а особливо - у рідній, вистражданій Україні.

Я досі тривожуся й сплю неспокійно. Я знаю: ти свідомо обрав цю професію. Це - твій обов’язок - захищати рідну землю. Ти несеш відповідальність  за життя людей, які під твоїм командуванням.

Я вірю, що твоя молодість, мудрість, яка прийшла так рано, а також підтримка рідних, допоможуть витримати цю запеклу боротьбу. Адже наша родина, як тисячі інших українських родин, чекає на Перемогу.

Я вірю, що  цей день настане, і прийде час, коли цвістиме в мирі рідний край, коли і бать й матір поруч стануть, і пануватиме в країні нашій рай!

Події, які відбуваються в нашій країні, змінили мене докорінно, змінили мій світогляд та погляди на життя. Такою, як раніше, я вже не буду. Я знаю, що таке біль, що таке страждання і якою солодкою буває радість після невдач. Я поруч із тими, хто потребує моєї допомоги, бо, як ніхто, знаю, наскільки важливо відчувати підтримку. В єдності - наша сила. Разом - до перемоги!