Бакаляр Аліна Тарасівна, учениця 11 класу Райпільського ліцею, с. Райполе, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Куценко Любов Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Був зимовий ранок 24 лютого. Я могла б його зустріти, як завжди, радісно. Поспішала б до школи, адже я так люблю навчатися. На жаль, склалося все по-іншому. Я прокинулася, і першою промайнула думка: «Чому це мама мене з братиком не будить?!» Коли вийшла з кімнати, почула від неньки: «У школу не йдемо, почалася війна». Ці слова для мене були незрозумілими, я не могла повірити. Невдовзі стало чути звуки вибухів, справжніх вибухів. «Телефон, де мій телефон?!» Почала його шукати, щоб прочитати повідомлення, що все це неправда. Та ні, на жаль, мамині слова підтвердилися , і вже декілька годин іде страшна війна, гинуть люди. У всіх на душі було важко, але ніхто не давав волю своїй розпуці. Запанувала страшна тривога і непевність. Страх помалу проникав під шкіру…

…Кожен день, неначе жах: новини, неспокій, світломаскування, тривожна валіза.

Від усього цього паморочилося в голові, від страху зник апетит. Бачачи все це, батьки приймають рішення тимчасово знайти мирне життя за кордоном. Як цього не хотілося! Адже наша домівка – це затишне місце сили, мрії і натхнення. Моє життя в ньому завжди було яскравим, спокійним і мирним. Я ним насолоджувалася. Згадую, як того дня я вийшла надвір, і мені здалося, що небо в одну мить перетворилося із прекрасного в страшне.

А вже потім все відбувалося дуже швидко, і часу на роздуми не було. Ми зібрали найнеобхідніші речі та документи. Тата провели на роботу. Попрощалися з ним дуже швидко і навіть неусвідомлено. Серце рвалися навпіл, а душа кричала від болю. Усе рухнуло, стало сірим і жахливим... Ось так залізним плугом проходить війна через кожну родину, серце, долю. Сувора її правда живе з нами. Що змінила для нас війна? Відчуття часу, простору. Ми не вибудовуємо планів на майбутнє, лише іноді можемо подумати про те, що буде завтра.

… Рано-вранці бабуся з дідусем відвезли нас на потяг до міста Дніпра. Кілометрова черга просувалася повільно: літні люди, молодь, діти, немовлята, тварини. «Як же вони всі хочуть жити!» - думала я тоді. Але в той же час, як важко залишати рідних, друзів і їхати в незвідане. Перше, про що подумала: що з нами тепер буде?

Я ще ніколи в житті не бачила скільки сліз одночасно, і таких гарячих, можливо, останніх обіймів.

Ми попрощалися з бабусею і дідусем швидко, але це було нестерпно боляче. Мама почепила мені, братику і собі рюкзак, взяла нас міцно за руки і ми вийшли на платформу, щоб сісти в потяг. Як і мільйони українців, ми декілька діб добиралися до Західної України. На кожній зупинці підсідали люди, у кожного з них була своя страшна історія, їх ставало все більше й більше, сиділи на руках, сумках і навіть на підлозі. Усі навколо були налякані і втомлені від тривалої поїздки. З потяга ми пересіли в автобус, який нас віз до Польщі. На кордоні було багато волонтерів, вони пропонували гарячі страви, чай, солодощі і все, що могло б знадобитися людям. Тут я вперше побачила величезну кількість добрих людей, які незважаючи на негоду, час, втому, робили можливе й неможливе, аби хоч трохи полегшити наші страждання. Нас ніхто ніде не чекав, і це справді був ризик. Але нам повезло. І ось, нарешті, ми в родині поляків.

Це були прекрасні, добрі люди, вони, як могли, оточили нас турботою. Єдиним бар'єром була мова, але згодом ми навчилися розуміти одне одного. Почалося інше життя. Удень ми відволікалися на справи, а в проміжках часу читали новини. Кожен вечір був нестерпним. Мама постійно плакала, ми її заспокоювали.

Часто згадували мирний час без загроз для життя, коли було все спокійно й безпечно. Ми думали одне про одного повсякчас. Кожен ранок, читаючи новини сподівалися на диво, але його не ставалося. Біль розлуки ставав нестерпнішим, туга за рідною домівкою огортала все більше й більше. І тому наперекір татовому «Залишайтеся», ми все-таки вирішили повернутися додому.

…Якась щаслива випадковість береже мою сім’ю. Бої точаться десь в далечині, але постійно чути вибухи та постріли. Я і мої ровесники, та й не тільки моє покоління переживаємо цю війну. Знатимемо про неї не з розповідей, а ми є очевидцями трагедії, бруду та жаху. Я усвідомлюю, що війна – це дуже багато загиблих, багато українських міст і сіл зруйновано, сплюндровано. А після їх звільнення та повернення прокльонам і сльозам не має меж. Такого горя мій край ніколи не переживав. Я впевнена, що пам'ять про героїв-захисників не забудеться даремно. На честь кожного називатимемо вулиці, провулки. Я хочу, щоб ми були приязними до пам’яті захисників.

Про що моя розповідь? Тільки про те, яка страшна війна, і що прокляті будуть ті, хто її розпалив. Бо війна – це смерть безвинних людей. Я вірю в перемогу, і справжнім девізом стануть слова: «Аби тільки б не було війни».

Ця маленька історія загубиться у великому Всесвіті, але для всієї моєї родини вона дуже важлива.

Я зрозуміла, що не буває забагато доброти, не буває забагато любові, не буває забагато віри: віри в Бога, віри в себе, віри в людину. І якраз сьогодні треба примножувати найкраще, що маємо.

Я знаю, що лежить на дні мого серця… Про свою сміливу мрію я відчайдушно думаю. Моя мрія не унікальна. Наступить священний час Перемоги!