«Такі страшні вибухи були, що я півроку відходила»

Луганчанка Тамара Григорівна більшу частину життя прожила в обласному центрі. Коли ж місто потрапило під обстріл, сім'ї довелося перебратися на дачу, де подружжя живе вже восьмий рік. Війна розлучила їх з дочкою та онукою, які будують нове життя у Києві далеко від рідних. А на окупованій території залишилася закрита квартира, яку неможливо навіть продати.

Я сама з Луганська, там ми із сім'єю все життя прожили, працювали. У районі у нас дача, ми її дуже довго будували і облаштовували. Усе у неї вклали. Тут уся наша молодість пройшла. Збудували гарний великий будинок з лоджією та гаражем. Діти сюди приїжджали, коли мешкали в Луганську до війни. Зять планував після виходу на пенсію там жити, але склалося інакше.

Забути, як почалася війна, просто неможливо. Тільки почали стріляти — ми вибігли в сад. Чоловік каже: «На лавку сідайте». Ми з ним сіли, а посеред доньку посадили, вона після ДТП була. Такі страшні вибухи були, що півроку я відходила. У мене в голові гул, шум у вухах, їздила до лікарні на крапельниці.

Потім переїхали до Сєверодонецька до другої доньки, там трохи пожили. Вона з сім'єю пізніше у Київ поїхала, а ми сюди повернулися, так з чоловіком і живемо. Донька у нас за освітою юрист, у них хороша робота, а онука в школу пішла, але ми не бачимося, тільки по телефону телефонуємо, та вона фотографії надсилає.

Тут ми сидимо практично у лісі. На вулиці у нас мешкають чотири сім'ї, всі літні. Деякі з дому не виходять, а я член правління вулиці, мені мимоволі виходити треба.

Думаємо про одне, щоби Луганськ повернувся до України. Там у мене рідна сестра живе і племінниця. Житла іншого вони не мають, тому вони там залишилися. У нас у Луганську стоїть закрита квартира та гараж, але не продати, нічого зробити з ними не можемо. Хочеться ближче до доньки та внучки перебратися, адже тут ми нікому не потрібні.