Петро був студентом, коли до рідного дому прийшла війна. У безтурботну юність раптово увірвалася тривога та розруха. З батьками та братом чоловік не один день просидів під землею і мріє лише про мир та життя без конфліктів.
До війни і зараз я із сім'єю живу у Вільховому. Мама працює у школі, батько теж у школі працює – двірником, брат – безробітний.
Коли почалася війна, я ще вчився і з довоєнного часу найчастіше згадую прогулянки з друзями. Страшно було, коли обстрілювали. Ми одразу ховалися у підвал всією сім'єю. Бувало, по 10-20 разів на день доводилося спускатися під землю, а траплялося, що й цілодобово там сиділи. Ні світла, ні газу не було, тому їжу готували на багатті. Потроху працювали, виходили, робили, що треба.
Зараз максимум відсотків на 70 почуваюся у безпеці. Тепер хоч світло не вимикають, можна воду накачати з власної свердловини або чимось запастися.
Хочу, щоб це швидше закінчилося, і ми жили, як раніше, без війни, без будь-яких конфліктів.
