Віктор Іванович приїхав на Донбас вчитися та працювати, тут же зустрів свою долю. Подружжя виховало двох доньок і жило щасливо до 2014 року. З того часу життя змінилося: Станиця спорожніла, а грітися взимку доводиться дровами, як за старих часів.
Віктор Іванович приїхав на Донбас вчитися та працювати, тут же зустрів свою долю. Подружжя виховало двох доньок і жило щасливо до 2014 року. З того часу життя змінилося: Станиця спорожніла, а грітися взимку доводиться дровами, як за старих часів. Я сам родом з Росії, з Воронезької області. Сюди я вступив до інституту, навчався на вечірньому, потім одружився. Ми із дружиною цього року золоте весілля відзначили. Двоє дочок у нас, двоє правнуків уже. Я щасливий. Відпрацював 20 років. 12 років на ливарному механічному. Ми з бабусею удвох живемо у хаті. Діти у своїх будинках. Всю війну ми тут пробули.
Лупили по нам з обох боків. Люди гинули цілими сім'ями. Снаряд залетів і все – нема ні молодих, ні старих. У 2015 році у мене донька в Луганську народжувала якраз у той момент, як міст підірвали. Вона це бачила. Страх був такий, що навіть чоловіки відверталися, не те, що жінка. Багато хто пережив потрясіння, а зараз як не інфаркт, так інсульт трапляється.
Вже років зо два у нас майже не стріляють, але люди їдуть. Молоді нема, працювати ніде. У ХХІ столітті доводиться дровами топити. Добре, ми з бабусею субсидію отримуємо, та й пенсія у мене більш-менш – 5000 гривень, а у дружини – 2600 пенсії. Тримаємо підсобне господарство, овочі вирощуємо, а взимку все на топку йде на ліки.
До війни краще було. Хочеться, щоб уже мир настав. Батько мій покійний казав: саме ми, діти, щасливі, що війни не бачили. А виходить, що і я, і мій брат побачили війну.
