Сергій Гавриш п’ять років не був удома. Він виїхав із селища Піски на самому початку збройного конфлікту. Найбільше мріє повернутися нехай у зруйноване, але своє, селище.
Я працював старшим науковим співробітником Донецької державної сільськогосподарської дослідної станції в селищі Піски. У перший день війни 18 липня 2014-го, наші співробітники проводили гібридизацію озимої пшениці в полі. Вийшли раніше, о 6 ранку були вже в полі, працювали, і в цей час полетіли снаряди, загорілися поля. Люди бігли з полів, по селищу прилітало, і в спішному порядку розбігалися із селища хто в який бік.
Одні побігли до Донецька, інші туди, де родичі були, де можна було притулитися, туди й бігли. До вечора селище було на 80 % порожнім.
Ті люди, які залишилися, не було куди бігти, вони сиділи там ще пів року, на вогнищах готували їжу, якось намагалися вижити, але потім й інші поїхали. Зараз у селищі ось уже як сьомий рік людей семеро живе.
Ми тому поїхали до батьківської домівки недалеко, за шість кілометрів село. До нового року ми пожили там без світла, без нічого. Потім, коли почалися обстріли й по тому селу, ми виїхали до Харкова, жили в Харкові пів року. Навесні повернулися, у Покровському зняли квартиру й евакуювали майно, що залишилося, дослідної станції з Пісків.
У мене була хороша квартира в Пісках, у мого брата будинок, батьки жили. Зараз нічого немає. Таке відчуття, що в іншому житті це все було. Я там уже років п’ять не був, уся інфраструктура селища зруйнована, зараз жити неможливо. Але мріємо, щоб якось відновили це, і люди повернулися. І самі готові були б докласти зусиль, щоб усе відновити.
