Я до початку серпня знаходилася у Харкові, а коли вже нестерпно стало, поряд прилітало, то вимушена була сісти на поїзд і поїхати. Усе залишила.

Я раніше відпочивала в Чорноморську, тому поїхала сюди, знайшла собі квартиру і тут перебуваю. Хоча і тут неспокійно. Таке відчуття, наче мені вирвали серце. Щохвилини хочеться додому. 

Коли приїхала сюди у 2022 році, тут ще видавали гуманітарку, а зараз уже дуже мало дають. Мені торік запропонували мішок борошна. Подумала: «Добре, я хліб не купуватиму, а буду пекти». І потім мені телефонують і кажуть: «Мішок макаронів хочете?» І я відмовилася. Правда, від Фонду Ріната Ахметова отримувала допомогу, дякую. Писала заяву на ВПО, щоб отримувати виплати, але так ті дві тисячі і не отримувала. 

Обстріли шокують. Навіть про їжу не думаю - це вже якесь другорядне. Найстрашніше – коли в тебе на очах гинуть люди і ти нічим не можеш їм допомогти.

В моєї молодшої сестри виникло захворювання крові, і вона тепер постійно на таблетках. Стоїть на обліку в онкодиспансері. Я за неї переживаю, але вона виїхати не хоче і не може, тому що в неї двоє синів у Харкові. Та й куди їй їхати? Хто їй надасть допомогу? Вона подавала документи на інвалідність, але їй відмовили. Сказали: «Ми розуміємо, що ви не можете працювати, але нічого не можемо зробити». 

Я родом із Луганщини, але зараз туди не хочу. Поки там Росія, я туди не поїду. Я сплю і бачу нашу країну вільною. Усе ми зможемо відбудувати, коли в людей буде бажання.