Аль-Махмуд Ясміна, 8 клас, Звенигородський опорний заклад загальної середньої освіти імені Тараса Шевченка Звенигородської міської ради Звенигородського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пилипенко Ірина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Ясміна. Коли почалася війна, мені було 11 років. Моє дитинство змінила страшна подія, яка назавжди залишиться в моїй пам’яті.

Це був ранок… Звичайний, але водночас тривожний. Ми прокинулися, а мама і тато були дуже серйозні. Вони слухали новини, телефонували родичам, шепотілися між собою. Я тоді не одразу зрозуміла, що почалася повномасштабна війна. Росія вторглася в Україну. Цей день поділив моє життя на «до» і «після».

Тепер я розумію, наскільки сильно одна подія може змінити долю цілої родини.

У нашій сім’ї нас п’ятеро дітей: я, мій братик і три молодші сестрички. Найменшій тоді було лише півтора місяці. Всі ми були налякані. Але найбільше мене вразив погляд тата — спокійний, рішучий, але з глибоким сумом. Наш тато родом із Сирії, і війну він уже бачив на власні очі в рідній країні. Він добре знав, до чого може призвести вторгнення, як все руйнується й зникає. Тому, коли Росія напала на Україну, він одразу зрозумів: ми маємо їхати, бо небезпека дуже близько.

Тато прийняв важке, але правильне рішення — залишитися сам і відправити нас із мамою, бабусею та сестричками і братиком до Німеччини.

Ми вирушили, не знаючи, що нас чекає. Залишили дім, рідну землю, школу, друзів, будинок, улюблені речі… Чотири дні в дорозі… Мама весь цей час сама за кермом. У машині було тісно, ми були втомлені, налякані, голодні. Але мама не зупинялася, бо знала: її діти мають бути в безпеці. Я й досі дивуюся її силі, витривалості та рішучості. Після того я по-справжньому зрозуміла, що таке материнська любов.

…Їхали у невідомість. Не знали, що відбувається на Батьківщині… Біль… Відчай… І сльози, сльози. Сльози…

У Німеччині нас поселили в табір для біженців. Це були великі холодні ангари, що зовсім не схожі на житло. Там не було замків, двері не зачинялися, люди жили у великих кімнатах по кілька сімей. Умови були складними. Ми ділили простір з людьми з різних областей України, різних національностей. Не завжди легко було знайти спільну мову, та ми трималися разом. Усі дуже сумували за домом, за тими, хто залишився в Україні. Найважче було пояснювати молодшим сестрам, чому ми не вдома, чому не з татом, чому не можна гратися на вулиці, як раніше.

Але найболючішим для нас було те, що в Україні залишилася наша прабабуся.

Це була бабуся нашої мами, якій тоді виповнилося 83 роки. Вона була вже слабенька, але жила у своєму будинку і ще справлялася самостійно. Після нашого від’їзду за нею доглядав мамин молодший брат. Та з кожним тижнем її стан погіршувався. Бабуся вже не вставала з ліжка, скаржилася на страшні болі в спині, які не знімали навіть найсильніші ліки. Мама постійно телефонувала лікарям, радилася, шукала поради — але нічого не допомагало.

Памʼятаю момент, коли дядько подзвонив і сказав мамі, що прабабусі стає все гірше: вона не їсть, не встає, майже не говорить. Мама довго мовчала, сиділа біля вікна, ніби шукала відповідь у небі. Потім повернулася до нас і сказала тихо, але твердо: «Ми повертаємося додому. Я маю бути зі своєю бабусею. У цей час їй особливо потрібна наша присутність, наша любов. Ми не можемо бути далеко. Вона дала мені стільки тепла в житті — тепер моя черга бути поруч».

Ці слова ми всі запам’ятали. Це було не просто рішення — це був заклик серця і справжня сила родини. І… наше повернення в Україну. Нашу рідну Україну!

Повернувшись, мама і її брат почали шукати допомогу. Вони возили прабабусю по лікарнях, клініках, інститутах. Здавали аналізи, робили МРТ, консультувалися з різними спеціалістами. Це був довгий і виснажливий шлях. Але ми не здавалися. Врешті-решт ми знайшли лікаря, який поставив точний діагноз і призначив лікування. Почалося одужання. Повільне, крихке, але справжнє.

Пройшло три роки. Зараз прабабуся з нами. Вона не просто жива — вона активна, усміхнена, допомагає мамі няньчити найменшу сестричку. Вона часто дивиться на нас із теплотою і повторює: «Якби не ви, мої правнуки, мене б уже не було».

Ці слова — мов нагорода. Вони нагадують, що любов, турбота й готовність бути поруч у важку хвилину здатні робити дива.

Ця подія змінила мене. Я стала дорослішою, відповідальнішою. Я побачила, що справжня сила — не в грошах, не в комфорті й навіть не в безпеці. Справжня сила — у любові, підтримці, готовності допомогти. У тому, щоб не втекти від проблем, а повернутися й подивитися їм в очі.

Я зрозуміла, що допомога — це не тільки дія, це стан душі. Це коли ти готовий віддати свій час, сили, серце заради іншого. І тоді відбуваються дива. Наша допомога прабабусі — доказ цього. Ми не просто повернулися — ми повернули її до життя.

Цей досвід залишиться зі мною назавжди. І якщо колись я зустріну людину, якій буде важко, я теж не відвернуся. Бо знаю: навіть маленький крок назустріч може стати початком великого дива.

Коли ми тільки повернулися додому, все здавалося таким зміненим. Місто ніби притихло, на вулицях було менше людей, менше сміху. Ми знову побачили нашу школу, але вже не як учні, а як ті, що пройшли крізь випробування. Навіть улюблені дерева біля дому виглядали іншими — ніби теж пережили щось важке разом із нами. Але всередині нас горіла надія. Ми знали, що зробили правильно.

Перші дні після повернення були непрості. Потрібно було заново облаштовувати побут, відновлювати зв’язки, звикати до нової-старої реальності. Мама постійно дбала про прабабусю, і ми всі допомагали чим могли. Я прибирала в кімнаті, приносила воду, заспокоювала молодших.

Ми стали дружнішими, згуртованішими. Кожен розумів: від нас залежить не тільки комфорт, а й настрій і надія в нашій родині.

Пам’ятаю, як одного дня мама принесла новину: «Лікар сказав, що є шанс. Ми спробуємо курс лікування». Це була така радість! Ми ніби знову почали дихати вільно. Прабабуся, хоч і втомлена, всміхнулася. В її очах блищали сльози — від болю і від щастя одночасно. Я тоді подумала: як добре, що ми вдома, що ми поруч. Нічого важливішого за це немає.

Одного ранку прабабуся Валя, після чергового візиту лікаря, тихо звернулася до мами: «Допоможи мені встати… Я хочу піти подивитися, що там у дворі, як мій город, що з квітами». Ми всі застигли. Мама обережно подала їй руку, і — неймовірно — вона встала. Крок за кроком, тримаючись за маму, вона вийшла на подвір’я. І в той момент, коли вона подивилася на свій город і квіти, в її очах засвітилася радість. Ми всі плакали й сміялися водночас. Це було щастя, яке важко описати словами. Ми знали — вона повернулася до життя. А разом з нею — і ми.

…Так, як ми повернулися додому, бабуся до життя, наша Україна повернеться до мирного спокійного життя з ПЕРЕМОГОЮ.