«Так усі вже звикли до того, що десь стріляють»

 Світлодарськ – селище міського типу раніше було. Зараз ніби вважається містом. Місто маленьке і знаходиться поруч зі cтанцією, яка світло нам дає.  

   Так вдало збіглося, що за день до війни я поїхав до Харкова. Дуже так пощастило, що татові потрібно було по роботі з’їздити до Харкова. Він забрав нас усіх, і ми поїхали. І ми залишилися на два роки в Харкові. Поки там всякі страшні речі відбувалися у нас, ми залишилися. А потім я приїхав знову в своє місто, і там вже всім було однаково. Так усі вже звикли до того, що десь стріляють, десь не стріляють. Стріляли по домівках, по місту. 

   Зараз такого немає, зараз стріляють за містом десь. І стріляли по людях. Там у мене дідусь, у нього уламки потрапили – він упав. Ось гуляєш ти з друзями, починає бахати за містом. І ви гуляєте не просто в місті, тому що місто маленьке, можна гуляти за містом в таких місцях. Блокпости всюди. На моїй вулиці розбитий будинок, з якого виїхала жінка. Його розбомбили теж, увесь дах розбомбило. 

Було багато моментів, що, коли ми повернулися з Харкова і продовжували стріляти, до нас в город падали всілякі уламки. Ми ховалися в підвалах.

Потім ми знову їхали до Києва на кілька місяців. Потім приїхали. Виїхали до Росії. Ми багато подорожували та намагалися виїхати звідти, але в підсумку приїхали і вирішили змінювати місто наше, щоб зробити його гарним, щоб люди не ходили і не думали: як же нам тут не пощастило. А щоб вони хоча б раділи життю, щоб не звертали уваги на всі ці руїни. Щоб все це було полагоджено та зроблено.