Богдашкіна Анастасія, 9-б клас, гімназія №15

Вчитель, що надихнув на написання — Здравило Тетяна Андріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

До початку повномасштабної війни я жила та навчалася у місті Кам'янське. Ходила до школи, гуляла зі своїми друзями. У той же час йшов вже майже четвертий рік карантину, але все одно люди продовжували жити та радіти всім дрібницям життя. Одного вечора, 

23 лютого 2022 року, ми з моєю подругою ввечері після школи та танців гуляли, навіть не замислювались, що вже через декілька годин у нашу країну прийде таке горе.

Ми, як зазвичай, домовилися погуляти наступного дня та розійшлися по домівках. Як зараз пам'ятаю: того дня, стоячи біля свого під’їзду, я побачила кішку. Вона була чорна та дуже пухнаста, і я її сфотографувала собі на згадку. 

І ось 24 лютого 2022 року, ранок, приблизно шоста година, я прокидаюся від звуків вибухів. До мене одразу прибігла матуся, ми були шоковані, ніколи навіть не замислювались, що колись побачимо війну на власні очі. Увімкнувши новини, почали збирати всі найнеобхідніші речі про всяк випадок. Подзвонила сестрі, яка на той момент жила в Дніпрі, ми сильно хвилювалися за неї, тому що у великому місті було набагато гучніше, ніж у нас.

Перші, напевно, місяці два я майже не виходила з дому, тому що мама дуже хвилювалася за мене, не дай Боже, що будуть обстріли, а я в той момент буду на вулиці.

Останні чотири місяці навчання ми всі були на дистанційці. Постійно розмовляли по телефону і щоразу питання “Як ти?”  мало особливе значення для кожного з нас. Потім літо, звісно, було вже трішки спокійніше. Я постійно гуляла зі своєю подругою. Їздила у Дніпро до своєї улюбленої сестри, проводила час з сім'єю. На початку сьомого класу відновилися заняття безпосередньо в школі. Так я провчилася рік, під час повітряних тривог ми спускалися до бомбосховища, постійні тривоги, стрес. Іноді тривоги були по декілька годин.

Я активно брала участь у різних олімпіадах, вчилася, гуляла та ходила на танці. Так, було складно, але нічого не поробиш із цим. Така в нас випала доля, що в країні почалася війна. 

Так я закінчила сьомий клас. Улітку 2023 року я переїхала до міста Новомосковськ, вступила до Гімназії №15. Знайшла собі нових друзів, але зі старими  спілкуюся й досі. Восьмий клас повністю навчалася дистанційно, і також під час кожної тривоги виходила до коридору. До речі, я пішла на танці, вони мені дуже подобаються. Знайшовши колектив, де дійсно, кожен підтримує один одного, стаєш набагато щасливіше, це важливо, особливо в такий непростий час, який ми проживаємо. Влітку я їздила кілька разів у місто Кам'янське, щоб побачитися зі своїми друзями та провідати бабусю. Зараз я ходжу до дев'ятого класу, навчаюсь на змішаній формі. Тиждень дистанційно, тиждень ходжу до школи. Під час повітряних тривог, звісно, ходимо до укриття. Бували випадки, коли сиділи в укритті декілька годин, але там поряд однокласники, наші педагоги та друзі, ми підтримуємо один одного. Також я продовжую займатися улюбленими танцями.

Війна… Уже так довго… Це дуже складний період у нашому житті. Стрес, тривоги по декілька разів на день, хвилювання за своїх рідних та за власну безпеку.

Але не дивлячись ні на що, я не здаюся та продовжую йти далі, розвиватися і досягти своїх цілей.

Згадую слова відомої української поетеси Ліни Костенко: ”І все на світі треба пережити…” У такий непростий час, особливо важливо підтримувати близьких та рідних для нас людей. Коли ми разом, стає спокійніше, що поряд є людина, яка може вислухати, заспокоїти та обійняти в потрібний момент.

Тримаємося! ГЕРОЯМ СЛАВА!