Петрова Юлія, учениця 10 класу Опорного закладу освіти Кілійський ЗЗСО №4

Вчитель, що надихнув на написання есе — Коваленко Неля Дмитрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Перший день війни розпочався доволі раптово. Мені зателефонувала подруга: "Юля, ти йдеш сьогодні до школи, бо в новинах таке відбувається?” Авжеж, я збиралася до школи, вже була одягнена. Портфель склала звечора, щоб зранку було більше часу на повторення домашнього завдання. Йду до мами, показую їй, що відбувається в новинах. Вона сказала, що в цей день я залишаюся вдома. Для розуміння, я ніколи не пропускала школу, бо завжди хвилювалася за свою успішність. Але в цей день усе перевернулося до гори ногами…

Одного дня у лютому місяці ми прийшли до школи, перед уроком розмовляли про війну, ділилися своїми міркуваннями, чи буде війна, чи ні, та яка вигода буде країні-агресору. Звісно, я вважала, що усі ці розмови про війну — суцільна маячня, й війни не буде.

У середу двадцять третього числа я готувалась до уроку хімії на четвер, бо мала розповідати конспект. Після усіх новин, що ми дізналися, я не могла спати усю ніч, я моніторила усілякі телеграм-канали, щоб у разі чого бути готовою до будь-чого. Зранку ми з мамою, на всякий випадок, склали тривожний рюкзачок, куди поставили різні ліки, документи. Потім я набрала води у пляшки по два літри, та усе це спустили у погреб, де були закрутки.

На другий день війни наші родичі зібралися їхати до нас у Кілію, бо вони жили у Херсоні. Нам було важко жити разом у домі, у кожного з нас були свої розуміння щодо їжі, виховання й всього іншого. Згодом він вивіз сім’ю до Естонії, а сам поїхав до Києва.

Ми не уявляли, як важко буде здобувати освіту в таких умовах — спочатку ковід, потім війна. Ті, хто прагнули навчатися — вчилися та докладали усі зусилля.

Нам дуже пощастило жити саме у Кілії на початку війни. Дуже добре пам’ятається вересень двадцять третього року. В той день нафтобаза та порт посеред ночі були обстріляні ракетами, усе небо стало червоним. Я розумію, що ці події ніяк не зрівняються з Херсоном, Харковом, Києвом та іншими містами України. Але для нас тоді це був такий шок, бо всі вважали: “Та кому потрібне наше місто, немає сенсу переживати”. Мені дуже пощастило проживати на краю нашого міста (у іншому боці від цих подій), бо ті домівки, які розташовані поряд з портом, постраждали.

Згодом почали вимикати світло, бо у агресора була ціль: знищити підстанції, які надають світло.

Важко, звісно, було, але надалі мій дядько зробив в домі джерело резервного світла, яке вироблялось від машинного акумулятора, навіть інтернет підключили, тому було гріх жалуватися, знаючи, що відбувалося в інших містах та селах. Перша зима була дуже важка, бо усю цю систему ми робили на інший акумулятор, який працював тільки годину та ще не встигав заряджатися. Було важкувато з навчанням, бо багато тем упускали та намагалися швидше наздогнати, через відсутність світла. Але мені дуже пощастило, тому що на мій день народження не вимкнули світло, я була задоволена, свято вдалось.

Дуже шкода, що ми зараз не маємо можливість ходити до школи, не можемо розмовляти з іншими. Я дуже сильно залежна від спілкування з іншими, це для мене як заряд на увесь день.

Правильно кажуть, що ми зараз покоління «зомбі», бо сидимо постійно у гаджетах. Навчання в гаджетах, домашній відпочинок теж там. Я пишаюсь тим, що навіть у таких обставинах я прикладаю усі свої зусилля, щоб навчатися. У перший день навчання у десятому класі я хотіла вже почати навчатися, бо усе літо було нудно. І саме у цей день вимкнули світло, було дуже прикро.

Наше покоління повинно навчатися, бо нам відбудовувати Україну — я це дуже добре розумію. Я вже пройшла такий шлях від початку війни та не збираюся завершувати його, а лише планую просуватися далі.