Ми всією родиною проживали у затишному, зеленому, такому рідному місті Енергодар. З 4 березня наше життя перетворилося у пекло. Діти постійно сиділи дома, бо боялися танків, які їздили по вулицям, дорослі під вибухи ходили на працю. Крім того, ми стикнулись з гуманітарною катастрофою, бігали шукали борошно, щоб спекти хліба. Так було, поки ми не склалися та не виїхали з рідного міста. Спочатку поїхали до Запоріжжя, але коли і там стало небезпечно, виїхали у Київ. Одне шкода, у дітей немає дитинства, вони перелякані, а за що?
Найважче це дивитися у вічі дитині, яку заспокоювала, а сама і не знала, що робить далі.
