Катерина тікала з Приазовського, бо мала проукраїнську позицію
До війни я була вчителькою інформатики в селищі Приазовському. Мене звільнив з роботи директор-колаборант. Зараз я живу у Запоріжжі.
24 числа десь о пів на шосту ранку ми були вдома, спали. Прокинулися від вибухів, що лунали поруч. Ми не знали, чого чекати, потрошку збирали тривожні валізи, щоб, якщо щось прилетить, відразу втікати.
Я з першого дня окупації розуміла, що доведеться їхати з дому, але я не мала готівки на дорогу. Лише пізніше знайшлись люди, які давали готівку в обмін на гроші з карток і брали собі відсоток від суми. Ми згодні були і на це, аби поїхати, тому що почули, що в сусідньому селі окупанти робили зачистку - розшукували військових і людей з проукраїнською позицією.
В нашому селищі було багато людей з проросійським настроєм. Школа розташована біля траси, там постійно проїжджали танки, пролітали ракети. Але попри все це нас викликали на роботу, щоб створити видимість, що все гаразд. Змушували виводити на навчання дітей, погрожуючи позбавити зарплатні.
Мене вражало те, наскільки в нас люди сліпі.
Вони свято вірили, що росіяни нас визволяють, допомагають нам.
А я, наприклад, вважаю, що окупанти зруйнували моє життя.
В побутовому плані було важко. Вимикали надовго світло, перекривали воду. Не вистачало деяких продуктів, пральних порошків, шампунів, засобів особистої гігієни. Бувало таке, що ми сиділи без хліба. Овочів не було, круп. Але це було недовго, потім почали наші фермери привозити і роздавати людям, або продавати за зниженою ціною. Фермери різали свою худобу і хоча б так допомагали. Не завжди був зв’язок, щоб розрахуватись картою. Низькі ціни при мінімальній кількості готівки нас просто рятували. Був своєрідний внутрішній кругообіг грошей, їх потроху видавали.
Виїжджали ми дуже швидко: за ніч зібрали речі, дещо сховали, замовили машину, яка нас відвезла до Мелітополя. Далі нас віз інший водій. Він розказав нам, що можна казати на блокпостах, а чого - не треба. Ми проїхали швидко, не стояли в заторах - він обганяв колони.
Домашніх тварин ми залишили вдома. До нас заселилися люди з Маріуполя, вони доглядають за нашими котами.
Ми не особливо думали, куди саме поїдемо, головне було вирватися. Запоріжжя ми добре знаємо: я тут навчаюся не один рік, і моя мама тут навчалася. Місто нам подобається, тож тут ми і зупинились.
Роботи в мене поки що немає, але я не планую змінювати професію. Ходила по школах, записувалася в чергу, щоб на вересень мати змогу працювати, але відповіді поки не дають. Буде зрозуміло ближче до вересня.
Ми залишили дім, роботу, приїхали в чуже місто, де не маємо ні власного житла, ні роботи. Я боюсь за власне життя, безпеку моєї родини. Але ці події згуртували нашу сім'ю. Головне - щоб усі були живі та здорові, решту можна виправити.
Можливо, це дуже різко і грубо, але я вважаю, що війна закінчиться тоді, коли не стане людей, які її підтримують.
Свого власного майбутнього я зараз не бачу, бо не знаю, що буде завтра або через кілька днів. Раптом снаряд прилетить. Добре, якщо просто доведеться тікати, а не вб’є.
