«Та война була не з дітьми, не з мирними»

Я родилась у Донецьку, на Смолянке. В три годика в мене мама вмерла. Батько був з Кубані – одправив мене до своїх сестер. Привіз мене вже, як тут женився, в семь лет. Тільки привіз мене – война началась. Батька забрали на войну, а я жила по чужих людях.

Это моя земля, это моє все. Я тут і роботала. А во время войни як я роботала! Косилка прицеплєна до трактора, і косили, а я скидала з косилки. Я роботала уже дєвчушечкой. Все время роботала.

Тоді война була, но ми її не чувствовали. Война була десь-то з ким-то, ну не з нами, не з нами була война, не з дітьми, не з мирними людьми. Не так, як сєйчас, куди попаде. Такого не було тоді. А тепер развє ето война? Встали б наші родітєлі, посмотрелі, такого в мирі не було і не буде, наверное, больше. Не знаю, що це дєлається.

До войни я жила в Старомихайловке, за Красногоровкою. А як муж умер, дєті всє в Красногоровке в квартире, позарабативали – на заводє роботали. І продали мой дом і купили мені квартиру недалеко от сєбя. Отак я стала красногоровська. Вже 17 лєт, як в Красногоровке живу.

Як я встріла цю войну? Ой… Сиділи в подвалє. А тоді вже надоїло сидіть, ноги отікають. І я [кажу]: «Давайте розійдемся, уже три часа, четвертий час, наверно, не буде нічого, пошлі». Ну пошлі. І только я поднялася на четвертий етаж, а лєтом, 13 іюля, 13 іюля – це я нікогда не забуду, документи одні в руках і всьо. Поднялась на четвертий етаж, так воно як бабахнуло, і я дальше нічого не знаю.

Зять прибіг за мною, живе в 9-етажке, а недалеко мой 13-й дом. Прибіг за мною. Машина ішла на Михайловку грузова. Він каже, шофер: «Кому на Михайловку, може, давайте, сідайте». І він посадив мене на Михайловку і одвіз мене туди. Там жила його сестра, його родітєльский дом.

Погибають дєті, погибають люди, розрушенія. Люди наживали всю жизнь. І воно все пропало за один миг. І тепер як їм жить, як їм ставать на ноги? За шо? 9-етажка, де мої діти жили, не подлежить ремонту, вона розбита вся. Моя квартира на п’ятому етаже: криша побита, окна всі повибиті, балкон знесений.

К такому привикнуть нікогда невозможно. Я нічого не хочу. Я молюсь Богу, щоб Бог дітям і внукам, у мене дуже хороші діти і внуки, щоб Бог дав їм здоров’я і всього, щоб вони хоч жили. Вони сплять сейчас у чужій квартирі, платять дорого, і на чужих постєлях сплять.

Ето нельзя забуть, ето надо знать всем, что ето дєлать нельзя. Сколько дєточок погибло безвинних, каліками пооставались.