Набока Діана, 9 клас, Погарщинська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Василина Надія Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - страшна реальність. Мені дуже сумно, що нашому народові доводиться все це переживати. Ворог руйнує домівки, вбиває наших братів і сестер, забирає щасливі роки дитинства .На превеликий жаль, розповіді наших дідусів і бабусь про Другу світову війну стали у ХХІ столітті реальністю.

Ще 23 лютого ми нічого не знали. Всі жили звичайним життям, навіть не уявляли, що нас чекає завтра… Я чудово памятаю, що ввечері йшла до бабусі, де всі разом прекрасно провели час. Але у мене виникло хвилювання із -за контрольної роботи, яку ми повинні були писати у четвер. Ніби якесь перед- бачення…

Ранком прокинулася не від дзвінка будильника, а від слів мами: «Прокидайся, розпочалася війна…» Поруч був телефон. Швидко знайшла новини. Дійсно, розпочалася війна… В Інтернеті почали з’являтися відео та фотографії палаючих та зруйнованих будинків. Ширилася інформація про Бучу, Гостомель. Вороги уже були за п'ятнадцять кілометрів від мого села. З кожною прочитаною новиною ставало все моторошніше. Тато поїхав до магазину за продуктами. Людей було багато, кожен намагався щось купити.

Я і мама почали збирати «тривожну валізу», а маленький братик нічого не розумів. Першу ніч було складно пережити, навіть ніхто не роздягався. Ситуація була складна. Чули вибухи, бачили яскраве полум’я. Фотографії розбомблених помешкань викликали паніку. Новини з кожним днем погіршувалися.

Найстрашніше настало через декілька місяців.

Два моїх дяді пішли на війну. Мені було дуже складно обнімати їх, не знаючи, коли побачу ще раз.

Боляче було дивитися на бабусів, чиї сини ішли у справжнє пекло. За час війни дяді приїжджають додому дуже рідко. Мені складно звикати до того, що вони не зможуть зайти до нас у будь – який час.

До села прилинула сумна звістка- загинув односельчанин. Всі зібралися, щоб провести Героя в останню дорогу. Було складно розуміти, що це не сон, а реальність. Уявити собі не можу ,що відчувала його матір. Що може бути для неї страшніше, як смерть своєї дитини? Та ніколи ми не забудемо тих, котрі повернулися до своїх домівок «на щиті».Пам’ять про них житиме вічно.

Складно бачити карту окупованих територій. Ще з 2014 року схід переживав ці події, а з 2022 вони загострилися. Вороги захоплюють все більше і більше наших земель. Військовим складно тримати оборону. Сили армій неоднакові.

Але наші захисники тримаються міцно. Хіба є ще такий згуртований і дружній народ як українці?

З кожним місяцем я почала звикати до такої ситуації у країні. Продовжую навчатися, живу звичайним життям. Але це лише завдяки воїнам -захисникам, котрі оберігають нас, жертвуючи собою, даруючи нам спокій.

На даний час лінія фронту приближаєть до нас. Літають ракети, шахеди, дрони. Повітряні тривоги тривають 10 і більше годин.

Що буде далі – не знаю. Коли ж все це закінчиться? Хочеться кричати на весь світ :»Люди, схаменіться, зупиніть війну! Ми так хочемо жити! Ми - майбутнє нації !Не знищуйте нас!»

Я намагаюся допомагати воїнам. Малюю малюнки, пишу побажання, беру участь у благодійних концертах та ярмарках. Знаю.,що це все дуже мало.Та хай і моя часточка порадує захисників.

Вивчаючи історію, розумію, що війни йдуть не одне століття. Росія намагається взяти владу над Україною. Та ми непереможні, ми – нація ,ми-Українці!

Я думаю, подій під час війни було і є багато. Але надіюся на краще, на те, що війна закінчиться і всі будуть жити у мирі. Нам потрібно буде відбудовувати державу та зміцнювати її, бо майбутнє залежить від нас самих. Тому повинні триматися разом!