Соколова Анастасія, 10-б клас, Одеський ліцей № 111

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мороз Олена Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Дитинство. Радощі. Мрії. Я була щаслива. Старанно вчилася, займалася спортом, були великі надії. Ходила до школи, спілкувалася з друзями, набувала знань і досвіду. Батьки були здорові. Часто збиралися родинною на святкування, навідувалися до друзів і знайомих у гості. Життя було простим і безтурботним. Люди були радісними, посміхалися, ділилися позитивними враженнями, робили плани на майбутнє. Так було. Проте одного дня в моєму житті все змінилося.

Ранок. Прокидаюся, щоб піти, як завжди, до школи. Бачу батьків, що сидять за столом і розмовляють. Їх обличчя були досить серйозними, що і викликало переживання. Єдині слова, що промовляє мені мама: «Почалася війна». Досі пам’ятаю свої почуття у той момент. У голові – пусто. Пульс ставав частішим. У її відповіді відчувалися розгубленість і страх. Я повернулася до кімнати, лягла на ліжко і плакала, думаючи про те, що тепер буде.

Перші тижні були морально складними. У душі залишалася надія на те, що це от-от і завершиться, але цього моменту все не було і не було. Вибухи, тривоги, новини – усе це створювало неабияке почуття небезпеки.

Кожен день був випробовуванням на стійкість. Здавалося, що життя зупинилося, не мало розвитку та сподівань на щасливе майбутнє.

Сім’я, родичі, друзі – підтримка у тяжкі періоди в житті. Хоч теми спілкування не приносили радості, проте на душі ставало спокійніше, почувши рідні голоси. Хтось поїхав закордон, інші були у різних містах України, а дехто – у другому кінці міста, але незважаючи на відстань, кожне слово дарувало віру в те, що ми зможемо пережити ці складні часи. Війна допомогла зрозуміти ставлення близьких людей до мене. З кимось спілкування зовсім припинилось через невизначені обставини, а хтось став ще ближчим, ніж будь-коли.

Минуло пів року. Майже усі пристосувалися і звикли до нового способу життя, але ж зіпсоване ментальне здоров’я давало про себе знати. Нервів і сил почало не вистачати на звичайні домашні справи, з батьками були постійні суперечки з дрібниць. Атмосфера на вулицях була сірою та напруженою, більше не було тої легкості від теплого і сонячного літнього дня. Тож, прийнявши складне вагоме рішення, ми виїхали закордон.

Спочатку було почуття полегшеності і спокою. Розуміння, що життя можливо покращиться, тішило. Однак, наші уявлення швидко стерлися. Сум за домівкою, переживання за рідних, що залишилися вдома, неможливість пристосуватися у новій країні – усе це звалилося на наші плечі в один момент.

Відчуття безвихідності з бажанням повернути те життя, що залишилося у минулому, ставало нестерпним.

Не було подальшого плану, тільки надії на щасливе життя вдома без війни знову.

Йшов час. Чужа країна, мова, традиції - ставали звичними. Ми пристосовувалися до нового життя. Допомогою стала підтримка українців закордоном. Усі намагалися підтримувати один одного тим, чим могли. Тоді, я зрозуміла, що наш народ дуже дружний, а люди - доброзичливі та милосердні. Можливо, що складна ситуація, яка торкнулася нас усіх, змусила переосмислити життєві цінності і змиритися з новими реаліями життя.

Зараз же ситуація залишається непростою. Сум за домівкою і рідними не зник, а тільки росте з кожним місяцем. Майбутнє знаходиться за пеленою страху і нерозуміння. Наближається час, щоб остаточно відповідати на найважливіше питання в моєму житті: «Обирати життя за кордоном для побудови майбутнього чи повернутися додому заради справжнього щастя»…