Панченко Дар'я, 8 клас, КУ Сумська ЗОШ №20

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подоляко Тетяна Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року став днем, який змінив мій світ. Цього ранку я прокинулася, як зазвичай, о шостій годині, щоб зібратися до школи. Проте щось у повітрі вже було іншим. Мої батьки виглядали стривоженими та мовчазними. Вони говорили пошепки, переглядали новини, і їхні обличчя виражали тривогу, яку я раніше ніколи не бачила.

За мить мама підійшла до мене й тихо сказала: “Почалася війна...”

Спочатку ці слова не мали для мене справжнього сенсу. Я читала про це в підручниках з історії, бачила у фільмах, але ніколи не могла уявити, що це стане частиною мого життя. Підійшла до вікна й побачила, як нескінченний потік машин намагався виїхати з міста.

Люди поспішили за місто, рятуючись від небезпеки. Усі були у паніці, ніби навколо панує невидимий вогонь страху.

Ми залишилися в Сумах ще декілька днів, сподіваючись, що ситуація покращиться. Але сирени, які розривали тишу ночі, і глухі вибухи десь за містом, змушували нас зрозуміти: залишатися тут небезпечно. Батьки вирішили, що ми маємо їхати на захід України - у більш безпечне місце. Так ми вирушили до знайомої, яка мешкала на Закарпатті. Це була виснажлива подорож.

Ми годинами стояли в заторах, ночували в машині, ділили з іншими людьми їжу, воду й надії. Ми бачили чужі сльози й чули історії, які розривають серце. І хоч ми були налякані, трималися разом, з надією в очах.

Нарешті, після кількох днів дороги, ми приїхали на Закарпаття. Нас зустріли як рідних: відкрито, щиро, з теплом і співчуттям. Надали кімнату, нагодували, дали можливість відпочити. Уперше за багато днів я відчула безпеку.  

Ми прожили там майже місяць. Щоразу я прокидалась й дивилася у вікно на мальовничі гори, спів птахів і вдихала свіже повітря. Тут не було вибухів. Тут було життя. Я почала цінувати прості речі: тишу, чашку теплого чаю, добрі слова.

Господарі дому стали для нас більше, ніж знайомі. Вони стали нашою підтримкою, нашими друзями.

Їхня допомога була не лише матеріальною, а й душевною. Вони щодня говорили нам, що все буде добре, що разом переможемо. Ці слова зіграли велику роль і були теплішими за будь-яку ковдру у холодні часи.

Я часто думаю: щоб ми робили, якби не ці люди? Як змінилося б моє життя, якби ми залишилися самі. Їхня допомога не лише врятувала нас фізично. Вона дала мені нову віру. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи є світло у серцях людей, які не залишають одне одного в біді. Я відчувала справжнє значення слова “людяність”.  

Через деякий час ми вирішили повернутися додому.

Було страшно, дорогою ми бачили зруйновані будинки, розбиті машини, покинуту військову техніку. Але також ми бачили й інше: волонтерів, які роздавали їжу; людей, які допомагали один одному; українців, які незламно продовжували жити, вірити й боротися. Це було дивовижно. У найскладніший час ми стали ще сильнішими.  

Коли ми приїхали назад до Сум, я вже не була тією дитиною, що прокинулася того лютневого ранку. Мій світогляд змінився. Я навчилася бути вдячною, цінувати кожен спокійний ранок, кожен день без сирен. Я зрозуміла, що сила не лише в армії чи зброї, а й у простих людях, які роблять великі справи з доброти свого серця. Тепер я вірю, що допомога - це не лише дія. Це - вибір.  

Вибір залишитися людиною, навіть коли світ навколо руйнується. Люди, які допомагали нам на Закарпатті, зробили цей вибір. І завдяки їм я сьогодні можу писати ці рядки, мріяти, вчитися, жити.

Цей досвід навчив мене, що навіть одна добра дія може змінити чиєсь життя. У моєму випадку - змінити все. Завдяки допомозі я зрозуміла, наскільки важливо підтримувати одне одного, бути поруч, навіть коли здається, що нічого вже не врятувати. Українці - це народ великої душі. Народ, який вміє любити, берегти й допомагати.  

Я мрію, щоб у майбутньому наша країна була сильною не лише військово. Наша сила у єдності, згуртованості, відкритості і доброті один до одного. Я вірю, що досвід війни зробив нас іншими - дорослішими, свідомими людьми. І кожна добра справа, кожен жест підтримки - це цеглинка в нову, мирну Україну.

Моя історія - це  лише одна з мільйонів. Але я пишаюся тим, що маю змогу поділитися нею. Бо кожна історія - це доказ нашої незламності. І я завжди пам’ятатиму: сила допомоги - це сила людяності, яка змінює все.