Алексєєнко Ангеліна, вчитель, Бахмутський НВК №11

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Швидко йду, хвилююсь, щоб не проґавити потрібне перехрестя , аби не заблукати у місті Лева, де я бувала протягом декількох місяців... Львів завжди мене щиро та привітно зустрічає, леви-охоронці міста, хизуються своїми пухнастими зачісками та зовсім не гарчать. Здається, вони знають, що сьогодні у мене є важлива місія.

Місто огортає дружніми обіймами і готує неймовірно смачний сирник разом із міцною кавою з корицею!

Хмариться… Добре, що взяла з собою парасольку, бо погода така ж мінлива, як і мій сьогоднішній настрій, хвилювання разом із повагою та болем переплелись у душі, і цей «коктейль» з безліччю думок не дає мені спокою. Дивлюсь на небо і розумію, що дощу все ж таки бути: сіро-синє небо опускається все нижче і нижче, важкі краплі починають падати на асфальт, якось одразу стає темно і парко, уже час  розкрити мою парасольку-мандрівницю, яка береже мене від злив вже багато років…

Саме її мені подарувала матуся на день народження у далекому 2020 році, обравши з безлічі інших саме зелено-блакитні відтінки.

Знаєте, тепер парасоля мені нагадує ялинковий ліс Святогірська та безхмарне синє небо рідного Бахмута, за якими я неймовірно сумую. Відчувається, ніби вже вічність промайнула з тих часів, як ми вимушено покинули дім… Гарна річ - пам’ять, вона тримає так багато, вона живе разом з людиною і тепер я дуже добре почала розуміти вислів «Бережіть спогади»… Бережу, чесно! По крихті, обережно, щоб нічого не забути. 

Життя неймовірно мінливе, ніколи не знаєш, що на тебе очікує там за рогом навіть через хвилину…

От зараз я у Львові крокую вулицями, тримаючи квіти у руках: ніжний білий бузок та блідо- рожеві півонії, чомусь саме таке комбі захотілося скласти, і букет видався дуже ароматним та красивим… Я приїхала зовсім несподівано, не попередивши заздалегідь, через це трохи хвилювалася. Зараз згадались перші дні повномасштабного вторгнення: страх заповнював серце, знайомі та друзі поспіхом про щось сперечалися, саме повітря ніби вказувало на те, що вся ця метушня і тривога зовсім не випадкові…

У Бахмуті було не просто гучно, голосно та зловісно десь зовсім неподалік прилетіло, мої вікна не витримали та полетіло скло...

Так само ніби моє серце, яке розбилося від цього всього. Я розуміла, що треба виїжджати, що далі просто не витримаю і нервова система вже почала давати збій, бо від хвилювання і очікування чогось страшного, я почала забувати елементарні речі. Боже, нікому і ніколи не побажаю відчути подібне навіть на секунду! Людина має ЖИТИ, жити в спокої, плануючи своє майбутнє.

Пам’ятаю, як відкрила Фейсбук, гортала новини… Раптом задзвонив телефон, невідомий номер телефонував. Я знітилася, бо так пізно ніхто не міг з друзів телефонувати.

Як добре, що я наважилась відповісти, бо цей пізній дзвінок вирішив мою подальшу долю.

Телефонувала моя колежанка, з якою ми бачились двічі на конференціях, ми добре приятелювали і інколи писали одна одній, вітаючи із святами або питаючи як справи. Інна почала швидко щось говорити, питати, пояснювати, перепитувати, чесно, я мало що памʼятаю з тієї розмови, але як результат, вона мені запропонувала їхати до неї у Львів. Уявляєте, бачити людину декілька разів і саме ця людина от саме тут і зараз , немов ангел-охоронець, каже : «Сонечко! Ти ж ніколи не була у Львові! Швидко збирайся, я чекаю на тебе ! Знаю, як там у вас непросто, але ти не одна, моя родина буде щаслива з тобою познайомитися!»

Після розмови я просто заплющила очі і сльози полились з очей… такі солоні… такі щирі…

Ні з чим іншим неможна порівнювати те відчуття, коли в надскладний момент хтось от так просто і так сердечно готовий тобі допомогти, не дивлячись ні на що! Людяність та милосердя - основа нашої душі.

Знаєте, моя Іннуся (саме так я її називаю) допомогла повірити у власні можливості, не дала зламатися під тонною сумнівів, болючих емоцій та розчарувань. Її вчинок став для мене поштовхом, а родинне тепло змогло трохи  вилікувати  душу.

Памʼятаєте, як у пісні: « Справа в тому, що у мене немає дому…»?

Справді, рідної домівки немає, моє найпрекрасніше місто Бахмут зараз просто суцільна руїна, але є турбота та співчуття від тих людей, яких бачив декілька разів в житті, а вони потім стають тобі найріднішими! Я щиро вірю, що таких людей дуже багато, що маючи навіть крихітну можливість допомогти, завжди допоможе і підтримає. Ось саме так, як моя Іннуся, у якої в далекому 2022 році я мешкала протягом трьох місяців, а потім знайшла гарний варіант проживання в іншому місті. Її родина не хотіла мене відпускати, та й сама я настільки щаслива була там, але ж треба вміти гостювати;).

Саме зараз я йду до моєї львівської нової родини, до тих людей, які стали моїм дахом і крилами водночас.

Дякую їм за ту подаровану мені надію, за щирі почуття, за відкритість і неймовірну емпатію. Дякую за ЛЮДЕЙ на своєму шляху, які змогли мене надихнути та повірити у власні сили!