Мені 71 рік. Я жила в Пологах Запорізької області із сином. Чоловік помер. Третього березня в нашому місті з’явилися танки й почалася стрільба. Сусід попередив, щоб треба ховатися в погріб, бо війна. 

У мого сина – епілепсія. Він потребував ліків, а всі аптеки були розграбовані, тому нам довелося виїхати в Запоріжжя. Я вийшла на контрольний пункт і пояснила військовим причину від’їзду. Вони посадили нас сином в автомобіль до чоловіка, котрий їхав із Маріуполя. Ми добиралися до Запоріжжя п’ять годин, а до війни дорога займала приблизно півтори години. 

У Запоріжжі ми зупинилися у знайомої жінки, яка мешкає в сімейному гуртожитку. Спали на підлозі. Я не думала про пошук окремого житла, бо сподівалася, що за два тижні можна буде повернутися додому. Потім познайомилася з волонтеркою Інною. Вона стала нашою рятівницею: дала грошей і поселила в гуртожитку на території медичного університету. Я зберегла її номер телефону. Обов’язково віддячу їй, тільки-но буде така можливість.

Шкода покинутого будинку. Ми з чоловіком зводили його власноруч. Все майно наживали тяжкою працею. А тепер - не знаю, чи повернуся. Я дуже вдячна сусідам. Вони наглядають за житлом, покосили траву на городі. Створюють видимість того, що обійстя не пустує, щоб росіяни не заселилися. 

У Запоріжжі мені трапилося багато хороших людей. Відразу по приїзду небайдужі місцеві жителі дали крупи, макарони, засоби побутової хімії, чим дуже нас виручили. Волонтери привозять картоплю, хліб. Сусіди допомагають, коли у сина трапляються напади. Я знаю, що можу звернутися до них навіть вночі – вони не відмовлять. А нещодавно приїздила Ірина Верещук. Вона пообіцяла допомогти з ліками для сина. Словом, я відчуваю тут увагу й турботу.

Усе ж таки надіюся, що наші військові звільнять Пологи, і ми повернемося додому й будемо жити, як раніше, а може, – ще краще. Україна процвітатиме, і все буде добре.