Мені 66 років. До пенсії працювала бухгалтером в аптечній мережі. Живу з чоловіком у місті Снігурівка Миколаївської області. У нас є дві доньки. 

Російські військові зайшли в наше місто на другий чи третій день війни. Одразу не стало води й світла. Не було можливості зняти гроші з картки.  Згодом на наш город прилетів снаряд. 

21 квітня я поїхала в Миколаїв, а наступного дня окупанти закрили виїзд зі Снігурівки і в’їзд в місто. Я зареєструвалася як внутрішньо переміщена, отримала гуманітарну допомогу. Понад пів року жила у доньки. Після звільнення Снігурівки повернулася додому. Наш будинок частково пошкоджений. 

Ракета влучила у доньчину квартиру: пробила її від стелі до підлоги. Онучка в той момент була вдома. На щастя, не постраждала - встигла сховатися у ванній кімнаті. 

Донька з сім’єю виїхала в Одесу. А я була в іншої доньки. Чоловік весь час жив удома. Усі наші сусіди виїхали й залишили на нього домашніх тварин. Він годував їх, хоча їжі було обмаль. Добре, що фермери давали картоплю – він варив її і собі, і собакам. Чоловік хворів. Дуже схуд. Він заряджав телефон від акумулятора, залазив на горище, де був зв’язок, і щодня телефонував мені. 

Ми посадили городину біля хати, а далі – боїмося, бо весь огород замінований. Чоловік отримує допомогу. Я то приїжджаю до нього, то повертаюся до доньки. Поки вона із зятем на роботі, я сиджу з дітьми, бо в них дистанційне навчання. 

Хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше і життя налагодилося.