Життя в підвалах стало однією з найзначущіших змін у нашій реальності. Діти, які раніше бігали на вулиці, сміялися й ходили до школи, тепер сидять удома, навчаються онлайн і майже не мають спілкування з однолітками. Їхній світ звузився до кількох кімнат і сирих сховищ.

Ми перебували в підвалі разом з іншими сім’ями — навколо були налякані діти, повна невідомість, нерозуміння, що робити далі і як жити в цих умовах. Спочатку донька не розуміла, що сталося. Але коли почалися масовані обстріли, у неї з’явилися приступи паніки. Кожен гучніший звук, кожен стукіт — і вона буквально тремтіла від жаху.

Найстрашніші моменти — коли ракети падали поруч уночі. Ми з донькою сиділи в коридорі на підлозі, обіймаючись, а я була на восьмому місяці вагітності. В ті секунди здавалось, що весь світ стискається до нашого тремтливого дихання й бажання зробити все, щоб уберегти дітей.

Панічні атаки стали для доньки звичним явищем. Страх став занадто великим тягарем для дитячого серця. Але попри все ми тримаємося. Бо знаємо — це мине, і наші діти знову зможуть жити без страху, сміятися й відчувати себе в безпеці.