Я з Маріуполя. Коли почалася війна, була в Бучі у доньки. Пам’ятаю той перший день — над містом летіли літаки, було дуже страшно. Ми сиділи в підвалі, ховалися від обстрілів, а у дворах їздили танки. Це здавалося нереальним, наче страшний сон.

У магазинах тоді безкоштовно видавали продукти, бо все навколо зупинилося — ні транспорту, ні звичного життя не залишилося.

Згодом з Бучі ми виїхали на машині під обстрілами. Дорога була небезпечною, кожна хвилина — як на межі між життям і смертю. У Мукачеві нас чекали куми доньки, і ми змогли трохи перепочити.

Мій син у цей час залишався в Маріуполі. Чотири місяці він прожив там під постійними обстрілами. Його тричі забирали на допити росіяни, це було жахливо. Зрештою, він зумів виїхати.

Зараз я знову в Бучі. Життя поступово відновлюється, але спокою немає. Я щодня чекаю миру і вірю, що все це колись закінчиться. Дуже хочу повернутись в Маріуполь, бо там насправді мій дім.