Ми з чоловіком - родина вчителів, нашому сину 13 років. Війна нас застала вдома. Рано-вранці 24 лютого всі прокинулися від вибухів. А з другого березня обстріли дістали й до нас, і ми ховалася три дні у підвалі свого будинку.

Ми жили всього у пів километри від заводу Азовсталь, тому навіть у підвалі було дуже небезпечно. Ще й закінчувалась їжа. П’ятого березня ми вже вирішили пішки йти у центр міста, та нам допомогли поліцейські – вивезли на інкасаторській машині. Так нам вперше врятували життя.

В центрі міста ми розташувались у цокольному поверсі ПГТУ. Всього там було десь 220 людей. Їли один раз на день, з водою були проблеми. Спочатку нам її возили поліцейські та воєнні, а потім почалися труднощі, і ми самі ходили набирали за два кілометри. 11 березня на університет скинули бомби, і мій син дуже хвилювався, щоб всі були живі. Особливо, коли побачив, як до підвалу заводили жінку з розбитою головою.

15 березня ми з родиною виїхали на трьох попутках до Бердянська, а звідти - до Запоріжжя. Грошей у нас не було, тому дуже дякуємо волонтерам, що нас зустріли й накормили дитину. Згодом нам допомогли евакуюватись до Кропивницького. Нас приємно здивувало, як багато в нашій країні добрих людей, бо cповна відчули на собі їх турботу. Тепер ми всі у безпеці, наш син навіть продовжує займатись улюбленою справою – грає у футбол.