Обстріли почалися несподівано, і життя змінилося. Я залишилася у селі, бо не було куди їхати. Почалась окупація. У селі не було продуктів. Місяць з дітьми не бачили хліба.

Коли росіяни побили мого сина, я вирішила евакуюватись. Вони хотіли дізнатись, де служить батько. 

Зараз я живу в Запоріжжі. Кожного дня намагаюся триматись і не думати про погане. Це допомагає не зійти з розуму і не впадати у відчай. Іноді думаю про те, як все буде після війни, про прості речі, які раніше не помічала. Сподіваюся, що скоро знову почнемо жити спокійно. Поки що живу одним днем і намагаюся не думати про страшне. Такі маленькі радості підтримують мене.