Боднюк Анна, 9 клас, Уманський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Закорчменна Наталія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячний день війни... Невже це наша реальність?.. Тисячний день людського болю, страждання, втрат... Тисячний день мужності, надії, віри...

24 лютого 2022 рік день, який назавжди запам'ятають усі українці. Близько 4 ранку 24 лютого 2022 року країна-агресор, розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, проголосивши, що це «спеціальна воєнна операція».

Це день, який змінив життя багатьох українців, також і моє.

Ввечері 23 лютого 12-ти річна я готувалася до контрольної роботи з англійської мови та благала Господа, щоб не піти до школи. Все так і сталося, я не пішла, тому що зранку я прокинулася від вибухів, на той момент не розуміючи, що це були саме вони. Навіть зараз, озираючись у той ранок, я написала б усі найскладніші контрольні, проміняла б усі свої бажання на одне-єдине: залишитися у тому тихому ранці, МИРНОМУ, коли всі-всі люди живі і щасливі... Маленька я, вирішила, що це тато прокинувся та вийшов надвір, гучно зачинивши двері.

Проте ці гучні звуки продовжувалися, вікна затряслися, а через декілька хвилин мама забігла до нас з сестрою в кімнату: «Дівчата, прокидайтеся, почалася війна!»

В мене було лише одне запитання: «А що таке війна?». Так, я не могла собі уявити як те, що ми вивчали на уроках історії, могло стати нашими реаліями. В цей день мій тато добровільно став військовим, а мама, мабуть, вперше за такий довгий період їхнього спільного життя, залишилася без його допомоги. Ми їздили з одного села до іншого десь місяців зо два, та вже в кінці квітня все-таки виїхали закордон. Було дуже складно жити в чужій країні. Ми часто переїжджали, мама змінювала роботу. Звісно, була допомога від волонтерів та знайомих, за що я дуже вдячна цим людям.

Під час перебування в Польщі я вперше отримала стрес, коли тато не виходив на зв'язок тривалий час. Напевно, саме в той момент я нарешті зрозуміла, що таке війна...

Коли ми повернулися додому в Україну, багато що змінилося. Не відразу, а через довгий час, зустрівшись з батьком, якому дали коротку відпустку, я не впізнала його. Переді мною стояв не той молодий, енергійний татусь з яскравою посмішкою в усі 32, а змучений чоловік зі скляними очима. Ніколи в житті я не відчувала такого болю, як в той момент, коли побачила його. Він розповідав, скільки побачив за цей час і через силу посміхався, а у мене серце обливалося кров'ю. Коли ми запитали, чи знає він, в якому класі зараз навчаюся я та Маруся, моя молодша сестра, він відповів: «Та, звісно, знаю! Анюта в 6, а Маруся в 4».

Ні, неправильно, татку... Гадаю, час для нього сповільнився в той запеклий день...

Третій рік війни, третій рік нашої з татом розлуки, завмирання серця, коли він довго не виходить на зв'язок, три важкі контузії, госпіталь (він майже не розмовляв, страшенно заїкався після контузій), смерть бабусі вже від чергового інсульту (так, її материнське серце не витримало) усе ніби вихор пролетіло за цю тисячу днів війни... І сьогодні тато на нулі... А в нашому серці – молитва!

Можу сказати, що я на зараз, навчаючись у 9 класі, усвідомила повністю ситуацію в нашій країні. Не звикла і не хочу звикати, лише усвідомила...

Не звикати, не приймати нав'язану чужу волю, а вірити, боротися, не здаватися ось наша головна мета! В ім'я пам'яті про полеглих, в знак гордості за живих наших воїнів-титанів мусимо усі бути сильними, вижити, вистояти і збудувати омріяну нами всіма вільну Україну, бо

Жовто-блакитне серце

І плаче, і сміється,

Жовто-блакитне серце

Ніколи не здається!

Допоки серце б'ється

Моя країна б'ється!