Перші десять днів війни наша сім’я залишалась вдома, у Харкові. Нас сильно обстрілювали. Під час авіабомбардувань дуже трусився будинок, відкривалися вікна. Дванадцятирічний син не спав і не їв.

Ми вирішили на деякий час покинути своє місто заради дитини. Їхали п’ять діб, ночували у церквах, у незнайомих людей, яким дуже вдячні. Ми дуже зворушені теплим відношенням людей до нас. Коли, нарешті, приїхали до Луцька, ми із сином залишилися, а чоловік повернувся додому.

Після пережитих обстрілів міста син до сих пір прокидається вночі та лякається гучних звуків.  Тут, на Волині, ми почуваємось відносно безпечно, та все одно боїмось прильотів. Нас розважає і відволікає наша розумна кішечка мейн-кун, яку ми взяли з собою з дому.