Війна принесла страх, сльози біль. Готові до такого не були. Переїхали у передмістя тільки через рік. До того весь час були у Харкові. Жили в одному з найбільш постраждалих районів. Син боявся знаходитися сам у кімнаті приблизно ще півроку. Зараз вже немає панічних атак у нього, але страх від кожного гучного звука нікуди не подівся. Мабуть, наша історія така саме, як і мільйони інших. Але за два місяці до початку війни я поховала тата. З нами залишилась бабуся, якій в цьому році буде 80 років. А влітку 2022 року помер батько сина. Постійний страх та відчуття відповідальності за близьких не дають заспокоїтись, навіть, трохи. Безмежно шкода дітей. Бо в них забрали дитинство.

Було страшно бачити, як руйнується район, на якому ти прожив все життя. Як не стає будинків, які були цілі ще 20 хвилин назад.