Коли нашому сину було менше року, заради безпеки ми виїхали до Київської області. Батько бачив, як він навчився ходити тільки по відео-зв’язку. Наприкінці 2014 року ми переїхали до м. Сєвєродонецьк, поки батько був в зоні АТО, він виріс і пішов до дитячого садочку. Після – школа (1-й клас), в нього не було друзів, бо доводилось часто змінювали місце проживання. Потім – 1-й клас і «ковід». Він рахує себе як мешканець Сєвєродонецька, у школі він завів друзів, ходив на спортивну гімнастику. Навіть бабусям вдавалося інколи приїздити у гості. Здавалося, вдалось створити умови для здорового розвитку та життя дитини. А потім прийшло 24 лютого... Батько знову опинився в зоні бойових дій та майже 3 місяці ми мешкали у гуртожитку Дніпропетровської області. Далі – нарешті сім’я мешкає разом, проте дитині треба вчитись комунікувати з різними людьми, він не зрозумів, що таке навчання не «онлайн», а «вживу», тобто йому не вистачає спілкування в колективі.

Найважчим було дивитися, як діти здригаються від голосних звуків, як вони плачуть... У перші дні було важко пояснити сину, що відбувається та чому він не може більше спати у своєму ліжку. Як і у більшості українців, була проблема з доступом до деяких категорій товарів, у тому числі й медикаментів, та, на щастя, все швидко минуло.

У нас було дві м'які іграшки, одна з мого дитинства - мавпочка Боря, друга - з дитинства чоловіка - ведмідь Толік, які стали улюбленими друзями для нашого сина. На жаль, вони залишились на окупованій території. Наразі ми живемо у Дніпрі. На власні очі Вадим бачив та чув наслідки ворожих обстрілів.