Кальськов Ярослав, здобувач освіти Лисичанського гірничо-індустріального фахового коледжу, м. Черкаси

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лазарєва Альона Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Ще три роки тому я жив у Лисичанську, маленькому, але затишному містечку на сході України. Моє дитинство пройшло у колі сім'ї та друзів, а навчання — в звичайному ліцеї, де кожен день приносив нові знання та незабутні моменти.

Уроки, перерви, веселі пустощі після занять — все це залишилось у минулому, коли настав день, який змінив наше життя назавжди.

Початок війни був раптовим і страшним. Перші звуки сирен, вибухи, які здавалося, лунали всюди навколо, створили відчуття нереальності та страху. Невизначеність та розпач переповнювали моє серце.

Наш дім зазнав руйнувань, і багато друзів були змушені покинути рідне місто. Втрати близьких та рідних стали важким випробуванням, яке назавжди закарбувалося у моїй пам'яті.

У Лисичанську ми перший місяць війни жили в підвалі, і було дуже страшно. Потім нас вивезли з міста волонтери, і нас приютила сім'я у селі Підгайчики Львівської області. Це дуже гарні і співчутливі люди, ми в них прожили одинадцять днів.

Зараз я мешкаю у Німеччині. Незважаючи на всі труднощі, це місце прийняло мене з теплотою та співчуттям. Нові знайомства, школа, де мене підтримують вчителі та однокласники, стали для мене острівцем спокою та надії.

Однак мені дуже важко, бо я навчаюся одночасно у німецькій школі та онлайн в українському коледжі. Друзів майже немає, і я сильно сумую за рідним домом, який був розбитий через війну.

Мої надії на майбутнє пов'язані з відновленням миру та стабільності у нашій країні. Я мрію про день, коли ми всі зможемо повернутися до своїх рідних міст і відбудувати наші домівки.

Ці 1000 днів війни зробили мене сильнішим і більш стійким. Я вірю, що після всіх цих випробувань ми станемо єдиною і могутньою нацією, здатною подолати будь-які труднощі.

Вірю у світле майбутнє, яке ми збудуємо разом.