Я живу з дітьми в Донецькій області — там, де кожен день починається не зі звичайного дзвінка будильника, а з глухих вибухів у небі. Ми вже навчилися відрізняти звуки: де далеко, де близько, де треба швидше спуститися до укриття.

Коли надворі тихо, ми виходимо на подвір’я. Діти вміють радіти навіть маленьким речам: сонцю, яке визирнуло з-за хмар, теплому чаю, коту, що весь час ховається під ліжком, але все ж виходить, коли стає тихіше.

Я намагаюся бути для них опорою. Навіть коли тремтять руки, кажу їм: — Все добре, ми разом. Я з вами. І вони вірять. А значить, мусію триматися.

Ввечері ми читаємо книги. Діти питають, коли все скінчиться. Я не знаю точної відповіді, але кажу: — Обов’язково настане день, коли ми зможемо спокійно спати й будувати плани. У такі моменти я розумію: сила — не в тому, щоб не боятися. Сила — в тому, щоб іти вперед, навіть коли страшно, і за будь-яких умов берегти світло в очах своїх дітей.

Найстрашніший день — коли під вікнами нашого будинку прилетів КАБ. Ми дивом залишилися живі.

За час війни я та мої діти не отримували допомогу. Деколи в домі жили переселенці з Бахмуту та Попасній. Декілька днів ми сиділи без світла та газу.

Попри все нас тримає віра в Бога та підтримка сусідів і небайдужих людей. Ми віримо, що попереду буде життя без вибухів, і ця віра щодня допомагає нам вистояти.