Кіра Шершень, 9-Б клас, Запорізький колегіум «Мала гуманітарна академія»Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Синьогіна Ольга Віталіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Це есе я хочу почати зі знайомства. Мене звуть Кіра, мені 14 років і я дівчинка, яка вже три роки не бачила своїх бабусь та дідусів, що залишились на окупованій території. Коли ми жили вдома, у Донецькій області, у затишному, маленькому та тихому селі Новоандріївка у мене було щасливе дитинство, бо у мене була моя улюблена собака, яку тато знайшов у полі і про яку я так довго мріяла.

Це був хлопчик, худорлявий, молодий та такий, що намагався зробити так, щоб його щоразу гладили по спинці. Ми назвали його Браун, бо він був коричневого кольору з карими очима. Він жив з нами, ріс разом зі мною.

Кожного вечора ми ходили з татом вигулювати його на край села. А одного разу, трапилась неприємна ситуація.

Браун часто вибігав за паркан, було темно і він не озивався на голос тата. В той вечір ми шукали його по всьому селі і все таки знайшли. Пам’ятаю, як я плакала, бо хвилювалась, що більше його не побачу, що він більше не прийде додому. Я дуже любила тварин із самого дитинства.

Тому коли мені та моїй родині довелось залишити свій дім, ми не мали можливості забрати собаку із собою, бо самі не розуміли куди їдемо і де будемо жити. І, мабуть, як усі, сподівались, що через тиждень повернемось додому.

Та, на жаль, наша подорож Україною тримає і досі. Відтоді, ми не знаємо, що з ним та де він. Для мене це стало неабиякою втратою. Я довго та часто згадувала його.

Переїхавши до Запоріжжя, я дізналась, що у місті на волонтерських засадах працюють «притулки» для собак. Я довго вагалась, але дуже хотіла поїхати туди, вигуляти собак, нагодувати їх, привезти смаколики, адже вони рідко їх бачать. Та все ж таки наважилась і жодного разу не пожалкувала. Наразі це стало моєю традицією кожного суботнього дня. Я щотижня купую щось смачненьке з кісточок, корм для великих та малих собак та їду туди, в місце, де моя душа наповнюється та відновлюється після кожної неспокійної ночі.

А ще я долучила до цієї традиції своїх подружок, і декілька з них навіть взяли собак та котиків з притулку, чим врятували їхні життя. Я вважаю, що тварини, як діти, тільки говорити вони не вміють. І крім нас, людей, більше нікому їм допомогти, адже у світі і так вистачає усього поганого.

Кожен день, коли гинуть дорослі, діти, ми рятуємо життя братів наших менших. Бо тільки така сила любові здатна змінити світ та його ставлення до тих, хто потребує нашої допомоги.