Сокол Сергій, 11 клас, Ліцей №167 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дзюба Юлія Олександрівна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Коли я був малим, дорослі постійно повторювали: «Шкільні роки — найкращі! У тебе немає обов’язків: друзі, навчання, веселощі! Не поспішай дорослішати! Насолоджуйся життям!».
А потім тобі одинадцять — бах — і ковід. А потім тринадцять — і ще раз бах — і ти прокидаєшся від вибухів за вікном. «Насолоджуйся життям», кажете?

Я не знаю, скільки годин ми вже тут стоїмо.

— Ну, давайте, — каже він.

Мати кидається йому на плечі й, здається, починає плакати ще більше. Я не хочу на це дивитися. А може — не можу?

Я відчуваю, як тремтить переноска. Присідаю і вдивляюся в сітку дверцят. Звідти на мене дивляться перелякані блакитні очі. Бідна Барса. Тут занадто голосно. Барса — це наша кішка. Вона дуже боїться галасу.

— Все, не плач, — говорить мій батько, обіймаючи маму. — Вам треба йти.

Я підіймаю очі й дивлюся на тата. Він проводжає нас до кордону. Батько притискає мене до себе:

— Бережи маму. Ти повинен бути сильним!

— Угу.

Я вдивляюся в його обличчя, намагаючись запам’ятати. «Чи побачу я його ще?» — пролітає думка в голові.

Ми йдемо до кордону. Мама постійно озирається, щоб ще раз побачити тата. Каже мені:

— Подивися!

Я не дивлюся. Я просто не можу. «Ти повинен бути сильним!». А якщо я подивлюся — точно не зможу.

Ми заходимо в будівлю для перевірки документів. За мною зачиняються двері. А з ними, здається, і все моє минуле життя.

І ось ми вже в Румунії. Надворі темно, навкруги безліч тентів. Незнайомі люди тикають мені в руки чай і печиво. Якась жінка побачила, що в нас кіт, і дала кілька пакетиків вологого корму. Вона не знає, що Барса такого не їсть. Але я нічого не сказав. Лише:

— Сенк'ю.

Думаю, вона мене зрозуміла.

Все нагадує якийсь фільм. Безліч людей, швидкі, пожежники. Роздають їжу, напої, навіть дитячі іграшки. Навколо галас, хтось плаче, кричать діти. І цей задушливий запах. Всепоглинаючий запах людського горя, який, здається, назавжди залишиться в моїй пам’яті.

Але, як не дивно, саме біда найбільше єднає людські серця.

— Вам є куди їхати? — питає нас незнайома жінка.

— Нам треба в Туреччину. У нас там знайомі, — каже мама.

«Знайомі» — це дуже, дуже перебільшено. Правильніше було б сказати: «знайомі знайомих знайомих», які дізналися, що в нас війна, і запропонували приїхати до них. Вони готові дати кімнату у своєму домі зовсім незнайомим людям. Уявіть собі — просто тому, що їм нас шкода.

— Зараз ви туди не доїдете. Дуже пізно й далеко. Вам є де переночувати? — знову питає та жінка.

— Ні, — відповідає мама. — У нас нічого немає, — додає зовсім іншим голосом.

— Почекайте тут. Я щось знайду.

За мить вона повертається з румункою років п’ятдесяти й каже:

— Ви можете переночувати в неї. Вона має кімнату.

Іноземка не говорить українською. Зовсім-зовсім трохи — англійською. Вона жестами показує нам сідати до її автівки.

Через півгодини ми вже в неї вдома. Жінка нервує. Але не через те, що ми незнайомці, а тому що боїться, що нам буде некомфортно. Вона сама застилає нам ліжка, не дозволяє ні мені, ні мамі їй допомогти. Дає чисті рушники. І наливає нам гарячий суп по вінця — щоб ми їли. Навіть попри наші відмовки, що ми не голодні.

Зранку під дверима тимчасової кімнати я знайшов нові теплі шкарпетки і маленьку іграшкову сіру мишку з пір’ям і брязкальцем для нашої кішки. Я не знаю, коли вона встигла це все купити з самого ранку.

Надворі 2025 рік. Уже третій рік триває війна. Протягом цього часу я неодноразово повертався в Україну і знову виїжджав до інших країн — бо батьки бояться за моє життя.

За роки війни я жив у різних країнах, містах і селах. У людей, які не знали ні мене, ні мою родину. Але попри це пускали нас у свій дім — бо просто хотіли допомогти.

Сила допомоги — всепоглинаюча. Вона руйнує будь-які перешкоди й труднощі. Коли тобі ніде спати — вона відчиняє двері чужого дому. Коли ти не знаєш мови — вона пояснює через онлайн-перекладач, міміку, жести, а іноді навіть малюнки. Коли ти голодний — вона нагодує тебе вишуканими стравами за чужим столом. Коли всі твої речі залишились далеко вдома — вона лишить шкарпетки й маленьку іграшкову сіру мишку з пірʼям і брязкальцем під твоїми дверима.

Вона може змінити абсолютно все. Але чи багато хто це розуміє?