Кистерна Ольга, 7-А клас, Семенівський ліцей №2 Семенівської міської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Потьомкіна Вікторія Леонідівна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Інший ранок

– Мурчику! Почекай, зараз сходжу за смаколиками для тебе. Іч, як треться об ноги! Та й уроки треба доробити. Як той твір розпочати?
Швиденько одягаю курточку, вибігаю на вулицю – до магазину «Кіт і Пес» рукою подати.

– Півкіло сухого корму! – замовила продавчині. Порядок… Швидко додому – вчити уроки.

Виходжу на вулицю – якась суєта. Люди, озираючись, почали розбігатися. Відчуваю, що земля здригається від навантаження. Чую гуркіт техніки, який стає дедалі гучнішим. Серед людей пролунало:

– У місті ворожа техніка.

Я зайшла в парк, адже переходити проїжджу частину було небезпечно.

Парк у нашому містечку гарний будь-якої пори. Влітку він рятує містян від спеки, восени шуршить жовтогарячим листям, взимку допізна веселиться разом з дітворою. Але сьогодні тут тихо.

Ковзанка в парку. Як же було весело, коли ми збиралися докупи – засніжені, веселі, червонощокі, життєрадісні. Чомусь пригадала, як вчителька хвилювалася за нас, коли ми розважалися на кризі, нагадувала правила поведінки, аби не травмувалися: уважно дивитися під ноги, дотримуватися дистанції, кататися тільки по одному, не стояти на «ватрушці». Так, я дуже скучила за живою школою, вчителькою, однокласниками, друзями.

Сумує за безтурботними розвагами і ковзанка, і парк, і Казанська церква, яка тримає на своїх плечах небо і є свідком дорослішання багатьох поколінь.

А гул не стихав… Важкі машини пересувалися центральним шляхом, роз’юшували гусінню асфальт, залишаючи вибоїни. Повсюди в повітрі висів їдкий сморід від солярки.

А гул не стихав… Він огортав мене мокрою важкою ковдрою. Просвердлював болючим дрилем голову. Вистукував молоточком у скронях. Від цього невидимого поранення не було порятунку. Що робити? Як діяти в ситуації непередбачуваного психічного навантаження? У ситуації переляку, страху, безпорадності? Інтуїція підказувала – перечекати, перезавантажити себе на інший файл.

Розглядаюся навкруги, щоб заспокоїтися, відволіктися. Парк, покритий білим килимом, зберігає тишу. Де-не-де рясніють дикорослі кущики, виставляючи напоказ червоні ягідки. Пригадала урок літератури рідного краю, рядочки з поезії Ганни Баран:

… Догорають тихо уночі
Золоті сльозинки аличі.
Під лунку мелодію комет
Скрапує в траву солодкий мед.

У кімнаті тепло і затишно. На моєму столі розгорнуто зошит – працюю над твором. Тепер я знаю, як його розпочати:

– Мій народ не проковтнув образу. Українці сміливо вихопили гостру шаблю, щоб заявити всьому світові: «Україна – країна сміливих, незалежних людей. Геть з моєї землі, чорний вершнику!».

А тишу бентежить ніжна малинова мелодія церковного дзвону…